Обоє замовкли.
— Я дуже шкодую, що влітку не відвіз Орисю до батька, коли він просив мене про це. Можливо, тоді все по-іншому склалося б, — задумливо промовив Тимофій. — А так...
— Не горюй, Тимофію, марно — минулого не повернеш. Та й покійний пан Матвій навряд чи відступився б від Орисі. А відвези ти її до батька, то твій брат неодмінно б із ним домовився в обхід тебе — Голуб навряд чи проґавив би таку нагоду! Ні на що не подивився б! Господи, у голові не вкладається те, що пан Матвій учинив! Гаразд, Царство йому Небесне! Адже про небіжчиків погано не говорять, — невесело всміхнувся Марко.
Тимофій ретельно обдумав пораду Марка й вирішив залишити маєток, а Орисю перевезти до Києва — адже і він, і його племінник збиралися йти воювати. Тому наступного ранку Тимофій розповів про своє рішення Юрію.
— Але що буде з Волховицями, дядьку? Що нам робити з будинком, із землею? — промовив Юрко.
Тимофій зітхнув — Волховиці були їхньою домівкою, вони обидва тут народилися й виросли, тут переживали свої радості й горе, тут були поховані їхні батьки, їхні предки. І як це все залишити? Як кинути? Якби знати, що це тимчасово, а раптом доведеться покинути рідний дім назавжди?
— Доведеться все залишити, Юрку, — відповів Тимофій після деякого мовчання. — Адже невідомо, що буде далі. Ні ти, ні я не знаємо, чим закінчиться ця нова війна. А весь час жити, як на пороховій діжці, ми не зможемо. Якщо поляки візьмуть гору, то ні тобі, ні мені не пробачать участі в цій війні. Ну а якщо переможемо ми, то тоді повернемося сюди. У будь-якому разі грамоти на землеволодіння ми маємо, золото сховаємо, а там подивимось, як життя складеться. Як Орися народить, тоді й заберу її. Оксана говорила, що їй недовго залишилося ходити.
Юрій зітхнувши, погодився з дядьком — адже однаково не мали вибору. Марко пробув лише пару днів — довше просто не міг. Провівши Марка та Юрія в дорогу, Тимофій та Орися залишилися удвох.
Першого дня травня Тимофій з Орисею гуляли в садочку, який знову зацвів та п’янив своїми пахощами. Спираючись на руку чоловіка, Орися мимоволі згадала, як минулої весни вона з тугою за своїм милим брела цим самим садком, таким гарним і квітучим, як і нині. Тільки тепер її коханий, її милий і рідний Тимофій ішов поруч із нею. Зранку молода жінка почувалася погано — чомусь нив поперек, а низ живота тягнуло.
— Орисю, що робитимемо далі? — несподівано запитав Тимофій.
— Ну, ти ж вирішив повернутися до гетьмана, а мене відвезти у Київ, — злегка здивувавшись, відповіла молода жінка.
— Так, але ж війна рано чи пізно скінчиться. А що потім? Що ми потім робитимемо в житті?
— Ти не хочеш більше жити у Волховицях? — запитала Орися, здогадавшись, що в чоловіка на думці, і розтираючи ниючий поперек.
— Навіть не знаю! Уже сам у собі заплутався. Занадто багато гірких спогадів викликає в мене рідний дім. Але і шкода його залишати! Адже тут було не лише горе, а й багато радісних миттєвостей. Але мені якось душно, тісно в маєтку. Я хочу у степ, — правдиво відповів Тимофій. — Тільки розумію, що ти там не зможеш і не захочеш жити! Адже там зовсім інший світ.
— А ти мене про те питав, коханий? — усміхнулася Орися. — Пам’ятаєш, як ти мені розповідав про те, як гарно жити в Дикому Полі? Забув? А я пам’ятаю! І мені часто хотілося побачити Дике Поле після твоїх оповідань. То, може, поїдемо жити туди?
— Але Орисю, там усе не таке, як тут! Там ти не матимеш ані слуг, ані такого будинку, як у Волховицях!
— Але ж це не головне! Зате в мене будете ти й наша дитина! — відповіла Орися, притулившись до чоловіка. — А це найважливіше для мене.
Тимофій щасливо обійняв дружину, потягнувся до неї, щоби поцілувати, але тут Орися охнула, зігнулася, схопившись за живіт.
— Милий, схоже, у мене почалися пологи! — видихнула молода жінка, знову зігнувшись від болю. — Ой! Матінко!
Тимофій дуже злякався. У жаху він підхопив дружину на руки й побіг із нею додому. Як завжди в таких випадках, у маєтку почався переполох. Кшися спробувала було розридатися за своєю улюбленою звичкою, але вчасно зрозуміла, що це буде недоречно, тому стрималася. Спішно послали по Оксану, бо вона була єдиною, хто міг прийняти пологи.
Тимофій з тривоги за дружину метався по будинку. Він то підходив до їхньої опочивальні, прислухаючись до стогонів за дверима, то спішно йшов, не в силах чути, як мучиться Орися. Тимофієві хотілося бути поряд із нею, але його не пускали. І, крім того, він пригадав усі розповіді про те, як багато жінок умирали під час пологів. Мати Орисі померла ж у пологах! Тимофій молив Бога зберегти дружині життя й міряв кроками коридор, хвилюючись і переживаючи, коли пролунав плач немовляти. Знервований Тимофій здригнувся, наче від удару, застиг на місці, не знаючи, що й думати, бо Орися припинила кричати. «О Господи! Що з нею? Чому вона мовчить?» — промайнуло в чоловіка в голові. Він кинувся до дверей, але тут на порозі спальні з’явилася Кшися, сяючи й усміхаючись.