— Пане, у тебе син народився! Вітаю тебе! Дай, Боже, йому здоров’я, щастя й довгі літа!
— А Орися? — видихнув Тимофій, бо так змучився душею, що слова челядниці не відразу дійшли до нього.
— Пані теж дуже щаслива! Вона ж хотіла сина! І народила напрочуд легко. Оксана так сказала.
Тимофій спробував увійти, але служниця несподівано хоробро відштовхнула його від дверей.
— Стій, пане! Не можна поки ще! Пані зараз приберуть, перевдягнуть, і лише потім ти зможеш увійти, — чинно сказала Кшися, упершись руками в боки.
І пішла, зачинивши двері перед самим його носом. Довелося знову чекати. Але коли нарешті Тимофія впустили, то він побачив, що Орися напівлежала на ліжку і тримала на руках згорток у вишитих пелюшках. Він підбіг до ліжка, розгублений і схвильований, присів на краєчок, не зводячи з дружини очей, не знаючи, що їй сказати. А Орися, хоча і бліда, зі слідами мук на обличчі, уся світилася з радості й щасливими очима дивилася то на чоловіка, то на сина.
— Тимофію, потримай! — молода жінка простягнула йому згорток. — Він наївся і спить!
Тимофій обережно взяв на руки свого сина. Дитина, туго сповита, спала, зосереджено сопучи крихітним носиком і вперто стиснувши маленький ротик. Тимофій із ніжністю дивився на свого хлопчика, серце його шалено калатало — він ніяк не міг повірити в те, що тепер став батьком. «Господи, дякую Тобі!» — подумав чоловік, трохи міцніше притиснувши до себе сина й поцілувавши в маленький лобик. Малюк просто уві сні насупив бровки, а потім розплющив великі темно-блакитні очі і, покліпавши, утупився в нього.
— Оксана сказала, що потім очі стануть такими синіми, як у тебе, тому що в діток колір очей змінюється. А як ми його назвемо? — запитала Орися.
— Ну, ти ж хотіла, кохана моя, назвати сина Микитою. Отже, і назвемо Микитою, — відповів Тимофій і щасливо всміхнувся дружині, а Орися, подавшись уперед, притулилася до свого чоловіка, поклавши долоню на головку сина.
Жовтень 2014 р. — квітень 2015 р.
Про автора
«Лицарі Дикого Поля» — перший твір Ярослави Дегтяренко. Ярослава — це псевдонім, обраний автором із метою розмежувати особисте і творче життя.
Почати писати автора сподвигла подруга. Ярослава задля розваги коментувала статті в Інтернеті, її подруга читала ці коментарі й почала вмовляти: «Ти так вправно коментуєш чужі твори, то напиши що-небудь сама! Ну хоч невеличке оповідання!» Так з’явилася маленька розповідь, яка сподобалась вузькому колу читачів і на основі сюжету якої виникла ідея написати історичний роман.
Чому саме історична тематика, а не сьогодення? Ярослава вважає, що історичний роман дає більше простору для польоту фантазії та уяви, але, природно, у межах історичних подій, а сучасний світ читач і так бачить щодня. Крім того, на думку автора, люди мало змінилися за минулі століття — мають ті ж проблеми й надії, припускаються таких самих помилок, як і їхні предки, які частіше вчиняли за велінням свого серця або своїми переконаннями, часом нехтуючи законом. Крім того, неможливо будувати майбутнє, не знаючи свого минулого, не відаючи всіх помилок, які пережили наші предки.
За зізнанням Ярослави, їй ніколи й на думку не спадало стати письменником, але праця над цим романом змінила її життя та світогляд, наче офарбила в яскраві кольори та подарувала її душі крила.