— Що цей русин, якого сьогодні захопили в полон? — запитав він свого наближеного.
— Під тортурами зізнався, що козаків близько сорока тисяч і до них усе прибувають і прибувають люди, а татар не менше від п’ятдесяти тисяч, і сам кримський хан іде сюди з усією своєю ордою, — невесело відповів той.
Коронний гетьман піднявся й пішов туди, де катували спійманого козака. Байдуже оглянув Потоцький людину на землі, чиє тіло являло собою суцільну криваву рану.
— Він мертвий? — спокійно запитав він у ката.
— Ні, твоя милосте, непритомний, — відповів той і звернувся до підручного: — Приведи його до тями.
Помічник ката хлюпнув на нещасного водою. Той заворушився, отямився, розплющив затуманені болем очі. Повільно обвів очима оточуючих, і його каламутний погляд зупинився на коронному гетьмані.
— Скільки вас? — запитав Потоцький, ніби йому щойно про це не доповідали.
— Я не знаю нашим рахунку. Може, сорок тисяч, може, п’ятдесят, а може, уже й більше. Люди все йдуть і йдуть, — хрипко промовив козак.
— А татар?
— Татар так багато, як зірок у небі, — їх неможливо порахувати.
Потоцький замовк.
— Нехай усі збираються на раду, — наказав він.
— А що твоя милість накаже робити з цим русином? — запитав кат.
— Якщо він оговтається після тортур, то я дарую цьому хлопові життя, — відповів коронний гетьман.
Пан Потоцький у світлі смолоскипів зверхньо дивився на замученого козака, тому й не розгледів, як глузливо і презирливо блиснули його очі, але нещасний відразу ж заплющив їх, щоби не видати себе. Він зрозумів, що недарма терпів болісні тортури — коронний гетьман повірив у його брехню.
Уже зовсім стемніло, коли почалася ця військова рада. Ще недавно такі пихаті поляки тепер були страшенно налякані відомостями, вирваними під тортурами в полоненого козака. Більшість шляхти висловлювалася за те, що треба терміново відступати звідси. Козаки з татарами візьмуть їх табір в облогу, і вони всі безславно загинуть тут від голоду та спраги, а князь Вишневецький їх зрадив, так і не з’явившись зі своїм військом.
— Ми залишимося без їжі, — сказав Калиновський, — якщо завтра ж не почнемо наступати. Наш шанс вижити — розбити Хмельницького до підходу хана. Ми можемо це зробити, маємо вдосталь сил для цього. Якщо ми розіб’ємо їх завтра, то кримський хан не стане вступати з нами в бій, ми зможемо домовитися з ним та відкупитися.
— Ні! Солдати налякані! Який сенс покласти їх усіх тут, коли у хлопів сили все прибувають. Ми не Геркулеси, не маємо стільки Іолаїв, аби припікати цій козацькій гідрі її погані голови! — вигукнув Потоцький. — Набагато розумніше відступити, щоби зберегти і військо і Вітчизну. Адже Homo Sapiens non urinat in ventum![7] Ти, пане Калиновський, хоч розумієш, що, погубивши наше військо, ми наразимо Річ Посполиту на неймовірну небезпеку?
— Я розумію, що ми вже наражаємо її на небезпеку, бо знову відступаємо замість того, щоби воювати! Твоя милосте, ти мусиш дати наказ наступати! — твердо відповів Калиновський.
— Мушу? — Потоцький навіть підскочив зі свого крісла, оббитого малиновим оксамитом. — Мушу кому? Тобі?
— Ти мусиш зрозуміти, що відступом ти погубиш військо, яке здатне воювати! Ти просто зобов’язаний розпочати наступ! Ми вже завтра можемо здобути перемогу. Русинів не так складно розбити, як здається...
— Ти знову забуваєшся, пане Калиновський! — Потоцький навіть спалахнув від гніву. — Коли плебан у парафії, вікарій не має влади! Так і ти — мовчи переді мною! Я тут глава, я — коронний гетьман, а твоя доля — коритися мені! Як і всіх вас, тут присутніх! Завтра на світанку ми відступимо. Я наказую, чуєте всі, наказую залишити все зайве тут і на світанку відступати. Усім зрозуміло?
— Але куди ми відступатимемо? — несміливо запитав хтось.
— До Богуслава! Доставте хтось другого захопленого русина! — розпорядився Потоцький.
Коли привели полоненого козака, то коронний гетьман поманив його до себе.
— Ти бачив, що сталося з твоїм побратимом? — запитав він. — Ти хочеш розділити його долю?
Козак злякано подивився на гетьмана й заперечливо похитав головою.
— Ви, русини, гірші за свиней, коли вас починають катувати, відразу починаєте верещати голосніше, ніж вони! — глузливо і презирливо сказав Потоцький. — Так ось! Мені доповідали, що ти знаєш цю місцевість, бо народився тут. Якщо ти виведеш нас звідси до Богуслава, то я подарую тобі життя й навіть відпущу. Ти згоден?
— Згоден, твоя милосте, як не погодитися! — відповів козак.