— Ідіть, — спокійно відповіла Рита, яка звикла до його фокусів. — Але за годину я все прибираю зі столу, і ви залишитеся голодними до обіду. Доброго ранку, Дімо!
- Доброго ранку! - пробурмотів я.
Рита стояла біля столу та різала хліб. Вона посміхнулася і сказала:
— Та ви біжіть, хлопці. Це ж твій перший день на острові, Дімко, а першого дня можна нічого не робити.
— Хай живе перший день! - заволав Малек. І діловито пояснив: — Я твій супроводжуючий, і теж можу нічого не робити.
І ми кинулися далі. Вилетіли з палацу — зовнішні двері були відчинені — і вже за хвилину дуріли у воді — теплою, солоною, в якій тремтіло сонце, що повисло в небі. І не вилазили доти, доки тепла вода не стала здаватися холодною, і я всерйоз не злякався, що Рита нас не дочекається, і ми залишимося без сніданку. Але Малек глянув на сонце і впевнено сказав, що ми можемо ще півгодини грітися на піску. І ми розляглися під рожевою стіною замку, щоб на голову падала тінь, а все інше засмагало…
— Мальку, а як тебе звати насправді? - Запитав я.
— Ігоре, тільки у нас Ігор і без мене цілих три. Спочатку звали Ігорем-маленьким, а тепер просто Мальком. Пробували звати Малюком, але я не погодився.
- Малий і Карлсон, - хмикнув я. - Читав?
— Ні, — винен він сказав. — Я колись сюди потрапив, ще не вмів читати. А тут цієї книжки нема. Але Рита мені її розповідала.
— Мальку, поясни мені ще раз правила Ігри, — попросив я.
Мій супроводжуючий зітхнув, немов учитель, якому попався незрозумілий учень:
— Значить так… Мета гри — захопити чужі острови. — Малек говорив явно чужі, не їм вигадані слова, і це було трохи кумедно. — Зброя Ігри — мечі та кинджали… Ігор-довгий має арбалета.
— Із дерев'яними стрілами?
- Угу. Не можна грати у піддавки. Не можна воювати вночі.
- Чому?
— Вночі мости розлучаються. Розумієш, вони з такого каменю, що від нагрівання сильно розширюється. Посередині мосту є проміжок. Вранці мости нагріваються, половинки сходяться і міст робиться цілий. А одразу після заходу сонця, чи просто у похмуру погоду, міст розсувається. Провал робиться за чотири метри, тож не перескочиш. Та й не можна перестрибувати, потрібно одразу закінчувати гру.
— А як перестрибнеш?
Малек сердито глянув на мене.
- Не можна, покарають!
- Хто?
Він глянув угору і неохоче сказав:
— Ну, ці… прибульці. У нас один хлопчик, Ростик, пустив стрілу після заходу сонця, коли мости розійшлися. А ввечері пішов купатися і втопився.
Я обережно глянув нагору. Небо було блакитне, чисте, і нічого в ньому не було — ні літаючих тарілок, ні крилатих чудовиськ. Але мені, як, мабуть, і Мальку, почало здаватися, що звідти стежить хтось невидимий. Невидимий та страшний. До цього я храбрився, все-таки Гра - це і є Гра. Дерев'яним мечем хіба що шишку набити можна... А цей Ростик потонув по-справжньому. І чому? Через безглузде правило.
— А чому не можна дивитися вгору під час заходу сонця? — спитав я, раптом згадавши ще безглуздіший закон.
— Не знаю, — щиро зізнався Малек. — Тільки подивишся вгору — засліпнеш.
Мене більше не радував ні шелест прибою, ні яскраве сонце. Виявляється, не тільки острів був проти нас, безтурботне небо також загрожує лихом. Дрібний пісок, на якому ми лежали, раптом здався мені колючим і до огиди сухим, наче брудна придорожня пилюка. Я підвівся:
— Ходімо снідати.
— Йдемо… — у Ігоря-маленького теж зіпсувався настрій. Ми помчали до замку. Озеро оминати не хотілося, і ми пішли вздовж берега. Там було неглибоко, по коліно, вода виявилася гарячою, як окріп, але біля дна крутилися якісь рибки.
— Ми зі стін замку рибалимо, — сказав Малек. — Закидаємо вудки в море та рибальствуємо. Дівчата юшку варять.
Замок рожевий на сонці, ошатний, як ялинкова іграшка. «Розгромити цих прибульців», — подумав я. «А тут влаштувати курорт чи піонертабір…» Від цих думок мені стало кумедно. Розгромити! Прибульців, які взяли та й перенесли нас на іншу планету! Та у них техніка в сто разів краща за земну! Навіть ціла армія тут нічого не зробить! Ні, цю гру треба вигравати за їхніми правилами.