Так само тримаючи в лівій руці меч, вперед рушив Януш. А я підійшов до Толика. Він подивився на мене і кивнув, не дивуючись ні з тим, що з ними, ні з того, що не лізу в бій. Руками він, як і раніше, затискав живіт, і з його щільно притиснутих пальців рідко й важко падали темні багряні краплі. На застираних до білизни шортах розпливалися нерівні плями, на ногах кров засихала довгими, потрісканими смужками.
- Тебе сильно... поранили? — з неприємним тремтінням у голосі спитав я. І тут же зрозумів, що якби рана була серйозною, Толік би так спокійно не стояв.
Толя приблизно мого віку. Вчора я його одразу помітив, бо він єдиний білобрисий пацан на острові. Волосся в нього майже біле, ніби вигоріло, і брови такі самі. А зараз і обличчя стало блідим, білизна пробилася крізь засмагу, і я побачив, що на його обличчі повно шрамів, тоненьких, і не дуже.
— Дурниця, — Толик облизнув губи і спокійно глянув на мене. — Тільки пити хочеться. Ви води не взяли?
- Ні.
— Жаль… Дивись, як Малек орудує!
Подивитися було на що. Меч у Малька маленький, як і він сам, але зараз здоровенний хлопець задкував, відступаючи від нього, і безпорадно розмахував своїм... ні, не мечем, а чимось на кшталт кривої шаблі.
- Тепер відмахаємось. Ні, який молодець Ігорьок… — Він дуже ласкаво сказав це — Ігорьок. Так говорять про молодших братів. А тоді спитав: — Ти не хочеш спробувати?
Я відчайдушно замотав головою. Знову майнуло: ми ж не солдати... Толик розумно кивнув:
— Спочатку завжди важко. Нічого, звикнеш.
Не хочу звикати до такого! Я дивився на хлопців, що билися за кілька кроків, і на мене накочувала туга, така моторошна, якої ще ніколи не було.
— Толику, а як виходить… у нас же дерев'яні мечі…
— Це тільки здається, що дерев'яні, — відмахнувся він. — Їм, з двадцять четвертого, все видається навпаки.
— Толику, — я проковтнув ком, що застряг у горлі, — отже, ви вбиваєте?
Толик глянув на мене з-під лоба і нічого не сказав. Та й навіщо так все ясно.
А ті, що нападали тим часом, порядком втомилися. Я подумав, що оборона мостів була, загалом, не складним завданням. Головне, щоб вартових була достатня кількість, і можна було швиденько міняти втомлених та поранених. Тоді нас повік не завоюють.
І ми нікого не завоюємо.
Кріс відійшов до нас, шльопнув мене по плечу вологою, що тремтить від втоми долонею. Він був здорово вимотаний, але без жодної подряпини.
- Молодець, що прийшов, - вимовив він, переводячи подих. - Хочеш спробувати?
— Апетиту немає, — похмуро відповів я.
Сонце смажило в небі, кругле і пронизливо-жовте, як лимон. Далеко-далеко, маленькі й невинні, котилися хвилі. І рясніли на всі боки різнокольорові цятки островів. Невагомі павутинки мостів зв'язували їх у химерний візерунок.
— Кріс, завоювати бодай один острів можна лише дивом. Сорок островів не завоює ніхто й ніколи.
Кріс швидко глянув на Толика. І тихо, з прорізаним акцентом, сказав мені:
— Не роби висновків так швидко. Вдома поговоримо.
Ігорьок та Януш впевнено відбивалися від ворогів. Ті й нападали вже мляво, більше для порядку. Вузький міст не дозволяв їм навалитися всім одразу, використовуючи перевагу в чисельності, або фехтувати віртуозніше, перемагаючи за рахунок техніки. Двоє хлопчаків могли зупинити тут будь-який натовп. Як спартанці у Фермопілах… Руді кучері Януша золотилися від сонця, він бився спокійно, зосереджено, а Малек, навпаки, азартно. Але обидва вони були впевнені у собі. Такі бійки для них звична справа.
Серед нападників особливо виділявся один хлопчик — високий, худорлявий, років чотирнадцяти. Цей хлопчик усе намагався прослизнути між Мальком та Янушем, але в нього нічого не виходило. І не вийшло б, хоч би скільки він намагався. Раптом він, переставши битися і трохи відступивши назад, легко стрибнув на низенькі перила моста і пробіг ними. Ми й схаменутися не встигли, як він опинився в тилу у Януша та Малька.