КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ
Дванадцятого грудня в Нью-Йорку впав сніг. Перша нью-йоркська віхола припала на день відльоту радянських делегацій з сесії ООН, біле місто, біла злітна смуга, білі літаки поєднувалися в картині чужої зими, з якої нам належало відлітати у власну.
Ми стояли під холодним вітром на обмерзлій бетонці. Американський уряд перервав повітряне сполучення між нашими країнами; аерофлотівському літакові дозволили прилетіти по делегацію, але заходити до аеровокзалу радянським людям не дозволили. Всі наші валізи й сумки виставили у сніг чорна з підпалинами поліцейська вівчарка обнюхувала наше майно: хтось потелефонував до служби безпеки, повідомивши, що до багажу радянського літака збираються закласти ящичок з вибухівкою; пес, тренований на розшук динаміту, якраз і винюхував ту скриньку. Сніг набивався псові до ніздрів, за такої погоди не працюється навіть собакам; вівчарка крутила головою, сумно роздивлялася людей, яким заборонили заходити до велетенських залів аеропорту імені Кеннеді.
Очікуючи на рішення, щодо вигаданої бомби та цілком реального відльоту додому, я мерзнув, згадуючи свій перший американський сніг цього року,— побачив я його місяць тому, в містечку Лоуренс у штаті Канзас, куди місцевий університет запросив мене до читання лекцій.
Вранці сухе листя під вікнами блищало від паморозі. Йшла середина листопада; відлітаючи з Нью-Йорка на захід, я не узяв з собою нічого теплого — на берегах Атлантики температура ще була досить висока. Коли я відчув холодний канзаський вітер, першою думкою було сховатися, замкнутись у теплій готельній кімнаті і відсидітись, перечекати перший мороз. Але вранці задзвонив телефон, і я зрозумів, що доведеться вийти.
Нині неділя,— казав мій давній приятель, американець, місцевий славіст.— І навіть тобі, безбожникові, корисно буде глянути, як ми молитимемось. У нас тут на все університетське містечко одненька молитовня — ти піди, там тепло...
Я пішов.
У круглій залі з колонами, що підтримували прозоре склепіння стелі, стояли люди з пюпітрами.
Молімося! — закликав чоловік у зеленому одягу в центрі зали.— Я помовчу, а ви, кожен подумки, помоліться — кожен тому, в що вірує...
Двоє гітаристів.за спиною в чоловіка заграли щось приємне, й ті, хто хотів, заспівали під музику. Ліворуч од мене мала дівчинка випорснула з-під маминого нагляду й швидко-швиденько поповзла між кріслами в напрямку, відомому лише їй.
Подумаймо про війну,— сказав чоловік у зеленому, перекрикуючи гітари,— подумаймо про війну, бо нам потрібно не тільки молитися, а й діяти, щоб її не було. Війна оберне усю цю красу на попіл: музику, і дітей, і нас з вами —ми повинні зробити усе, щоб війни не було...
Кожен замислився про своє під гітарний акомпанемент.
Потисніть один одному руки,— сказав чоловік у зеленому.— Гляньте в очі один одному й потисніть руки на знак того, ще ви прагнете миру...
Я потис руку велетневі бороданеві праворуч од себе, а тоді чоловікові й жінці, що стояли переді мною. Потім дівчинці, яка вже приповзла назад і дивилась на мене знизу. Ніхто не відав, звідки я, й тим природніша була наша спільність. Ми мовчали, дивлячись на пюпітри; мені давно вже, при всьому моєму атеїзмі, не було так гарно.
Зібрання не справляло враження натовпу, переповненого суто регілійними почуттями. Втім, вони не знали, що за два дні в Чікаго, на конференції американських єпископів, по-своєму, але теж скажуть про необхідність збереження миру, про те, що президент чи хто завгодно, розпалюючи воєнний психоз, діє не лише проти виборців, а й проти бога, зокрема їхнього американського бога, якого не можуть тішити безробіття й душевне сум’яття Америки...
Добре, що я завітав сюди, до маленького Лоуренса, що міститься в самісінькому центрі Штатів, до одного з найавторитетніших американських університетів. Я шість років не був тут — приємно було бачити, що містечко за цей час розрослося, студентів побільшало; так звана аудиторія Сміт, де я почав недільний день, забуваючи про перший американський сніг, теж відкрилася лише рік тому. Вчора я читав вірші в університеті; ми довго розмовляли про поезію і про те, що радянські люди й американці повинні знати одні одних ліпше.
Вважаймо, що з цього й починається моя книжка. Не спогадом про віддіт і винюхування вибухівки, а про степове містечко, куди мене запросили для дискусій та розмов про співробітництво.
Хай книжка, яку ви читаєте, почнеться зі слів надії, з певності того, що народи наші ніколи не зіткнуться на полі битви. Не можу вигадати ліпшого початку для книжки, що пишеться в сьогоднішньому Нью-Йорку. Хай буде мир — рукостискання знайомих і незнайомих американців зігріли мені пальці, в яких затиснуто авторучку.