Втім, дегустуючи страви в різних районах міста, ризикувати доводиться часто, бо навички європейця, який виріс у середній смузі, чи навіть знавця кавказьких субтропіків та середньоазіатських базарів майже ніяк не рятують, приміром, на фруктовому ринку в порто-ріканському районі. Лежать там купками плоди авокадо, радість тутешніх ласунів, обтягнуті темно-зеленою шкіркою, схожі чи то на маленькі дині, чи на груші-акселерати. Лежать папайї — як яйця невідомих птахів, соковиті, нудно-солодкі на смак; листя папайї продається окремо —в нього загортають м'ясо, щоб воно стало ніжнішим. Продаються плоди манго, мандарини різних розмірів, жовтогаряча айва і довгі коричневі корені рослини кассава, які теж якось використовуються в латиноамериканській кухні...
Але, повторюю, повсякденно й масово американці харчуються дуже скромно. Вранці каша з молоком чи яйця (тепер яєць їдять менше через боротьбу проти склерозу). Сніданок суто науковий, мені ніхто не казав: «Спробуйте, це смачно»: мені нагадували призабуті з дитинства повчання про корисність і поживність наш.
Ще цікаво: в багатьох ресторанах вам дозволять глянути, як готується для вас їжа, й проведуть до кухні; в «Макдональд» чи «Бюргер Кінг» їжу готують просто у вас перед очима, плита по другий бік стійки.. Американська любов до технологічного процесу й бажання показати, «як воно робиться», невитравні; на будовах прорізують квадратні віконечка у паркані, щоб ви могли зазирнути; у Фор да влаштовують екскурсії на конвейєр; в ресторанах прочиняють двері до кухні; в повістях про кохання репортажі ведуться просто із ліжка. Але оскільки ми говоримо про їжу, нехай не дивує вас розжарена піч просто в залі, палаюча жаровня з коліщатками на вулиці, спиртівка, схожа на довоєнний примус, і сковорідка на вашому столі в ресторані. Але всюди своя символіка, порядок та система умовних знаків. Відвертість там не лише в нйвстіжній кухні, а й у шкіряних обкладинках меню, в офіціантській величності, в кельнерському умінні пізнавати, скільки у вас грошей у кишені. Так що не усяка відвертість тішить; читати ці системи знаків потрібно й для уникнення ризику, а то зварять вам омара, а виявляється, що платити за нього нічим...
Кулінарний процес утаємничено хіба що в китайських ресторанах; там усе не так — усміхнені кельнери подають смажених мурах, коржики з пророцтвами долі й незбагненні суміші сойового соусу з качиним м’ясом, свининою і грибами, вирощеними хтозна-де...
Це оповідь про місто й країну, де можна смачно попоїсти, але де наїдаються далеко не всі. Кілька десятків мільйонів (нині вважається, Що близько тридцяти) громадян США лягають спати натщесерце. Я вже писав тобі про це, але мені завжди дивно —хліба в засіках досить, але ділять його так, що комусь не вистачає (як у казочці про сороку-білобоку: «Цьому дала, цьому дала, а цьому не дала»). Знаєш, я ніколи не бачив у Нью-Йорку (хоч населення тут втричі-вчетверо чисельніше за київське) надгризеної й кинутої під ноги булочки. І в цьому ставлення не тільки до їжі, а й до життя, до праці та її наслідків, а також до грошей, які даються дуже непросто.
Американці, повторюю, ставляться до їжі шанобливо — це слід запам’ятати. Тут не побачиш ресторанних столів, схожих на деякі наші. В ресторанах тут п’ють, як правило, небагато, спиртне офіціант подає не в пляшках, а в чарках, до того ж найчастіше з льодом, водою та іншими розчинниками. В багатьох рестораціях можна все недоїдене узяти з собою — це теж належить до американських правил, бо ви ж платили за все, а гроші на шляху не лежать. Коли вже вам по трапезі дуже потрібно випити ще чи посидіти за кавою, то з ресторану йдуть до бару, але це буває нечасто. Популярніші зібрання хатні, коли виставляються початі пляшки, голівки в яких скручуються тільки в разі оказії. (Теж, до речі, відміна; у нас дехто вважає, що до столу слід подавати пляшки тільки запечатані,— американці ж знаходять навіть вишуканість у тому, щоб виставити п’ять-шість розпитих до половини пляшок і розповідати, з якими гарними людьми доводилось наливати з тої чи тої),
Це ще одна тема. Крім кави, американці вживають чимало рідини різного роду, починаючи від простої води. В ресторані вам перш за все подають воду; в залах засідань ООН перед кожною делегацією стоїть таця з пляшками чи карафка і склянки. До листа додаю уривки з тутешньої статейки про кока-колу —- там інформація характерна; реклама напоїв ллється на мене водоспадом (кокоспадом, пепсіспадом?). На всіх стінах та у всіх друкованих органах, з телеекранів, з радіоприймачів цілодобово вибулькуе, хлюпотить, ллється вода, сичать газовані напої, вибухають бляшанки з пивом, розтікається молоко. Здається, що цього он скільки! — та при достатку їжі й питва вони дорожчають день у день,- До листа я кладу ще кілька вирізок з преси, які доповнять картину; американці чимало пишуть про власні голод і ситість. Мені за моїм сьогоднішнім статусом розмовляти з голодуючими не доводиться. Але я бачу їх — біля помийниць, у чергах за тарілкою супу біля благодійних їдалень. Я все це бачив, але не розмовляв ні з ким; розумію, що мусив би, але совісно було мені підійти до такого голодного й почати з ним розмову про життя. Тут, власне, нагадаю ще про одну ознаку того, що в Америці з їжею стало гірше,— навіть майбутнє зачеплено сьогоднішніми проблемами— ніщо на білому світі не існує саме собою. З цього року дитячі раціони в шкільних їдальнях різко зменшені. Нині американському школяреві на обід належиться котлета вагою 40 грамів, шматочок білого хліба, шість (лічать!) кружечків смаженої картоплі, вісім (рахують!) виноградин і близько 150 грамів молока. З одного боку, діти з дитинства вчаться цінувати кожен ковток, але з другого — ковтків тих явно бракує. В газетах нагадують про діккенсівських героїв і про знамениті сцени роздавання їжі в притулку, де жив Олівер Твіст (до цього в Америці не дійшло, але давно тут не дебатували питань ситості й голоду так серйозно).