І все ж таки, змогли б ви Володю виховати?
Чому ні? Я ціле життя холостякую, і я стільки вмію, що вижив би на безлюдному острові. Але, звісно, виховати Володю так, як хоче та Марта з цвинтаря, не міг би й не хотів. Розумієте, в чім річ? У них же гетто довкола! Кожне місто розгороджене парканами сто разів. Якщо я єврей, то повинен жити в єврейському районі й женитися з іудейкою. Мої діти повинні носити ярмулки й пейси і зневажати решту дітей, бо ті в суботу працюють і ходять в іншу церкву. Коли я українець, то повинен харчуватись варениками, постійно доводити.що українці ліпші за всіх, передплачувати тутешні українські газети, зневажати іспанців, росіян, євреїв, поляків та решту людства. Ви розумієте? Ви себе вважали б нормально вдягненим, коли б у вас у гардеробі була лише вишивана сорочка з бантиком і шаровари? Я не хочу випитувати у вас зайвину, але, повірте, тут здуріти можна від того, що в них так багато зненависті й так мало любові. Вони наперед визначили, хто кого повинен зневажати й за що, а якщо любити, то тільки — свої своїх. Ви розумієте?
Мені вже був час іти. Місто ворушилося довкола, даруючи відчуття, ніби я теж одна з молекул його велетенського тіла. Я подумки згадав слова, які можна часто чути від самих американців — мовляв, сюди гарно приїздити, але довго жити тут може не кожен.
Дякую,— звівся я над стільцем.— Мені час. Ви заходьте — ще побалакаємо. Якось воно влаштується — неодмінно. Навіть у Тев’є-молочника все якось влаштувалось, буде і у вас гарно.
Ви так вважаєте? — примружився Семен Кац.— Ми на цю тему ще побалакаємо, як будемо живі-здорові. Дякую за товариство. Йдіть, коли треба. Я ще посиджу — тут цілодобово подають випивку, і мені хочеться ковтнути чарочку за здоров’я усіх. Якщо у вас справи, то йдіть...
ПРЕСА (3)
З газети «Нью-Йорк тайме», 7 грудня 1982 р.
«Колишній радянський сценарист, який емігрував до США 1972 року, знайдений у себе в мешканні минулого понеділка: його застрелено.
Жертву, Юрія Брохіна, 48 років, убито одним пострілом в праве вухо... Тіло виявлено його подругою, Тіною Регс- дейл, 26 років, у ліжку його однокімнатної квартири на 49-й вулиці...»
З газети «Америка», 16 листопада 1982 р.
(крім наведених, було ще три оголошення англійською мовою; якою мовою ці — сказати важко, хоч газета вважається україномовною...)
«Чому вам носитися з грішми? Коли можна відкрити чекове конто в українській щадниці. Чекове конто в нас платить вам дивиденду. Посилайте депозити поштою...» «Ню-йорк, Ню-Джерзі й околиця.
Найстаріше українське похоронне заведення Петра Яреми. Власні каплиці, наймодерніше влаштовані в найновішому стилі. Чи бідного чи багатого обслуговується найеовісніше після умов та бажань». «Перше українське похоронне заведення Михайла Ф. Насевича на Филадельфію й околицю. Бідним родинам обслуга не відмовляється».
З газети «Русский голос», 15 липня 1982 р.
«Чому я відмовляюсь приймати американське громадянство...
Вже восьмий рік ми в Америці, й давно настав час одержувати американське підданство. Але ми цього робити не хочемо. Чому? 1975 року ми виїхали за ізраїльською візою з СРСР... На третій день нашого перебування у Відні, столиці Австрії, я звернувся до радянського посольства з проханням про повернення на Батьківщину. Та було вже пізно...
За кілька місяців ми прибули до Нью-Йорка. Перший час було найважче. Ми жахалися «американських свобод».
США я систематично відчуваю національну й релігійну ворожнечу, расизм, а в деяких районах країни і відродження фашизму. За останні роки в Сполучених Штатах щодня атмосфера ворожості й наклепів на мою Батьківщину стає все нестерпнішою для мене. Преса, радіо, телебачення повідомляють лиш негативні сторони життя в Радянському Союзі, розведені відвертою брехнею й вигадками.
Живучи в СРСР, я виявився у числі небагатьох, обдурених західною пропагандою; Цьому дуже сприяли американські виставки, журнал «Америка», кінофільми, музика. Солодкаві радіоголоси розписували життя за океаном як суцільне свято. Якось знайомий емігрант сказав: «Америку я уявляв за кінофільмом «Серенада сонячної долини», де всі співають і танцюють, не маючи ніяких проблем. Дійсність перекреслила усі сподівання... Випадок з моєю дружиною. Вдень вийшла з крамниці, ззаду підійшли двоє бандитів, наставили ніж, зрізали сумку й втекли. Кричати, просити про допомогу нікого. Телефонувати до поліції теж не має сенсу, там такими дрібницями ніхто не займається. Двічі я був свідком перестрілок ворогуючих банд карних злочинців, які зводили рахунки між собою. Група підлітків з платформи відкрила стрілянину по вагонах метро. З сусіднього вагона відповідали пістолетними пострілами. Пасажири з переляку попадали на підлогу, а над головою в мене про- свистіла куля, що пробила металеві двері вагона. На наступній станції налетіла поліція, піймали кого чи ні, не знаю, бо я зразу ж вибіг з метро й протягом тижня туди й не потикався. Моя дочка в СРСР встигла закінчити 7 класів. В Нью-Йорку її зразу зарахували до 10 класу, не кажучи про те вже, що вона зразу могла піти до 11 класу, як це робили її знайомі по школі. Програма навчання у міських школах дуже слабенька. Багато випускників не вміють правильно розв’язувати найпростіші арифметичні задачі й писати грамотно. Школярі 10—11 класів палять повним ходом маріхуану, дівчатка ходять вагітні, а деякі навіть з’являються на уроки з дітьми. Я не хочу приймати американське громадянство не тому, що я живу на вулиці й ходжу голодний. Ні, завдяки Радянській владі я дістав вищу освіту, гарний фах, і на життя вистачало. Я не можу прийняти «американського способу життя». Моєю мрією є повернення на Батьківщину, в союз вільних і рівноправних народів — СРСР». •