ЛИСТ (3)
Мила моя, сьогодні вранці по нью-йоркському телебаченню показували зграю пеліканів з каліфорнійського заповідника. Я не зразу й збагнув, чому ті пелікани виглядають незвично, виявляється, уночі хтось повідрубував довірливим птахам дзьоби. Не голови повідрубував, не вбив зразу — що, напевне, було б легше, а прирік до голодної смерті...
Ти побачила б вагони тутешнього метро! Розмальовані аерозолями ззовні й зсередини, гуркотливі, бо в них відірвано все, що могло відриватися, тим більш, що в них далі їздять ті, хто ламав їх. «Просто вандалізм» — місцева преса не знаходить інших пояснень.
А сьогодні газети пояснили, що в Каліфорнії 28-річна Керол Сем купила в аптеці краплі для очей і скористалася ними за призначенням. Напевно, ця жінка осліпне, як повідомили лікарі з її рідного Ріальто, бо в пляшечці, на якій було написано, що то краплі візін, був концентрований розчин кислоти.
Жорстокість з приголомшливою швидкістю зростає в суспільстві.
Вже тиждень американська преса — і нью-йоркська — намагається збагнути, як же воно сталося, що в Чікаго загинуло семеро людей, які випили капсули знеболюючого засобу, який зветься тайленол. Згодом загине жінка від капсули екседрину. Смерті ці не мали нічого спільного з якістю самих ліків, хтось поклав до флаконів капсули з ціаністим калієм. Конфіскували сотні тисяч флаконів, прийнято спеціальну ухвалу про запечатування флаконів — ну й що? Отруту могли насипати і до капсул з вітамінами, й будь-куди ще. В газеті «Нью- Йорк пост» за 5 жовтня цілком резонно розмірковують не просамі випадки, а про те, як мислить убивця, котрий наважився на таке. Стаття закінчується словами: «Цього разу ціанід, А скільки речовин, які убивають радіацією, накопичиться довкруг нас до кінця десятиріччя?» Тут люблять вираховувати час, необхідний для того, щоб терористи всередині самої Америки нелегально зробили ядерну бомбу й підірвали її на міському майдані. У нещодавно випущеному видавництвом «Бентем букс» бестселері «Книга пророцтв» передрікається, що така бомба виникне й стане засобом шантажу в найближчі рік- два. Скажімо, злочинці телефонують з Парижа й повідомляють, що в Нью-Йорку закладено бомбу, вони вимагають того й того, а інакше... Чи злочинці телефонують з Нью-Йорка й повідомляють, що бомбу закладено в Парижі... Такі ситуації не раз вже відтворювалися в кіно й художній літературі. Можна сказати, що вони є майже звичними, але звикнути до них однаково не можу.
Ніхто не може й не повинен до такого звикати. Американці — народ витривалий і життєстійкий, але від того, що чимало смертельних загроз стали для них буденними, гострота самого сприймання життя в багатьох притлумилася.
Втім, деякі критерії постійні. У Канзасі професор Майкл- сон представив мені трьох своїх синів-школярів, які пускали надворі іграшковий літачок. «Мрієте бути військовими пілотами?» — бовкнув я. «Рятуй боже»,— відповів мені старший за всіх трьох, а професор докірливо хитнув головою; сам він служив у війську, але синам своїм того не бажає. Ніхто з американців, наділених здатністю до мислення,— а таких більшість,— не скаже, що він бажає війни: люди не для того з’їжджалися до Америки, щоб згоріти разом з нею. А от старий український фашист Ярослав Стецько, впавши у досить войовничий маразм, рубонув із якоїсь трибуни: «Розрядка здатна довести нас до третьої світової війни!»...