Вже багато разів я повертався до думки про те, як розпочну цю книжку. Написав майже все, а вступу ще не було; я ввесь час думав, як же пояснити собі й вам — і чи треба пояснювати? — саму композицію її, те, чому стільки різнопланових матеріалів позапліталися в ній. Книжка писалася три місяці — якраз стільки, скільки я був зараз у Сполучених Штатах, переважно в Нью-Йорку; хотілося, щоб сторінки виникали по гарячих слідах подій та одночасно з ними. Після розділів ітимуть добірки вирізок з американської, переважно нью-йоркської, преси, все це за той самий період, коли я писав книжку; час мав застигнути у своїй окресленості, в твердих рамках реальних подій. Книжку написано в країні та про країну, де я бував багато разів, де в мене чимало друзів, яких я щиро люблю. Книжку написано в час, коли країна ця тяжко занедужала й не могла відхекатися. Коли тутешніх людей переповнювали ненавистю — багатьох переповнили.
Це було страшно. Мені ніколи з такою чіткістю не вдавалося простежити руйнівний вплив ненависті на країну. Ненависть самовбивча — я знав це завжди, але нині в Америці особливо чітко збагнув, як це відповідає дійсності.
Якщо книжка, яку ви почали читати, заслуговує на те, щоб пережити події, про які в ній написано, то запорука того лише в сумній істині, що ненависть буває довговічна, а повчальна самовбивчість її для деяких людей і держав підтверджується знову й знову.
В тому самому Лоуренсі один з тамтешніх гостей, судячи з таблички на піджаку, професор Прінстонського університету Герман Єрмолаєв, сказав мені: «Розрядки вам хочеться Не дочекаєтесь!» І я побачив вибляклі від злості очі людини, яка, певно, убила б мене, якби могла. Не знаю, хто він, звідколи в Америці, але ненависть я відчув...А ненависть пізнається поволеньки — вона, як загусла смола гіушкінського дерева анчар, вбивча для дооколу, але визріла у тому ж таки світі, що й життя. Це непросто. Діалектика.
Я й сам не відразу в це повірив. Навіть коли читав і слухав людей, з чиєю думкою шанобливо рахуюсь, теж не зразу і не безумовно приходив до висновку, що ненависть здатна з такою грунтовністю переорати стільки душ та засліпити стількох.
Враження складалися потроху; відчуваючи напрям змін чужого життя, одночасно я розумів, що далеко не всі приймають ці зміни беззастережно.
Все непросто.
«Ти не впізнаєш моєї країни,— писав приятель з Чікаго, дізнавшись, що я збираюсь до Америки.— І я, можливо, став інший. Все змінюється, й мені дуже б хотілося помилитись, коли я думаю, що країна моя щодня лютішає. Мені важко пояснювати усе; іноді я думаю, що не слід пояснювати усього —- не можна ставати людиною, яка розтовкмачує собі й іншим, чому в неї саме такий телефонний номер. Але щось таки відбувається з Америкою, і я прагну збагнути, що саме».
Цього разу мені, певно, не доведеться бути в Чікаго; діапазон моїх мандрів у радіусі 25 миль від колони на нью-йоркському майдані Колумба. Оскільки я прилетів до ООН в складі делегації УРСР, є безліч обмежень, що поширюються на мене з цього приводу. В разі (як це траплялось) я схочу виїхати з Нью-Йорка, то зможу зробити це, лише діставши спеціальний дозвіл, попередньо пояснивши, куди мандрую, якими шосе, де зупинятимусь; куди лечу, через які аеропорти, навіщо, чому?..
Отже, в основному Нью-Йорк. Це дуже багато. Безмежне з багатьох поглядів місто; цілий світ, куди легко пірнати й звідки непросто виринути. Я розповім про все,‘що трапиться тут зі мною; хочеться, щоб вас не полишало відчуття істинності, навіть документальності оповіді. Наводитиму імена, дати й номери, назви будинків і вулиць — все насправді, як є. Теза Маяковського про необхідність зупинятися, щоб відпити «з ріки на імення Факт», не застаріла.
Раз на тиждень по телебаченню в Нью-Йорку показують дуже цікаві передачі «Це неймовірно» й «Хочете вірте — хочете ні». Розповідають про малоймовірні, але цілком справжні події. На початку жовтня глядачам відрекомендували парашутиста, який зробив карколомний стрибок. Два спортивних літаки йшли паралельними курсами; з одного із них на малому парашутику — лиш для сповільнення швидкості падіння — викинули великий парашут, складений у ранці. З другого літака, щось подумки відрахувавши, стрибнула людина без парашута — просто чоловік у комбінезоні. Він наздогнав у повітрі парашут, який був не так уже й поруч — все ж таки два різних літаки,— пристебнувся до нього, відкрив і приземлився.
Практично беручи, багато що у цьому житті виглядає подібно: десь летиш ти. За мить належить зорієнтуватися — інакше вдаришся об землю й підеш в неї. Страх тут неминучий, але його виявляти не дозволяється; крім випадків, коли... парашута немає. Тоді вже все одно...