Місто дуже різне: ніде не накопичувалось стільки бруду але ніде й немає такого розмаїття життя. Ну де ще ви побачите японця, що викладає науку творення букетів просто на вулиці? Ну де ще вам поворожать по телефону? Ну де ще вас обцілують чи пограбують так швидко, як тут? Можливо, все це зустрічається окремо іще десь, але усе разом лише в Нью- Йорку.
Вчора я ходив на аукціон, напевно, тільки в Лондоні можна іще втрапити на такі продажі великих творів мистецтва, відкриті для загалу. Над входом до виставки творів, пропонованих для продажу, було кілька робіт Пікассо початку століття, зокрема чудовий реалістичний портрет, таїї-таки була його «Кубістська голова», написана 1907 року, коли й кубізм ледве прокльовувався. Початкову ціну кожного з цих творів визначено у 90 тисяч доларів. Довго я роздивлявся «Оголену» Кандінського, яку попередній господар виставив, оголосивши першою ціною один мільйон доларів. У півмільйона оцінено «Дівочий портрет у човні» Ренуара; сотнями тисяч доларів відділено від спроб заволодіти ними полотна Дега, Вламін- ка, Сезанна й Гогена—чудова колекція французьких імпресіоністів, яку можна тут бачити протягом кількох днів і яка після продажу зникне в приватних колекціях так само несподівано, як неждано випірнула з них. В Нью-Йорку, як на океанському дні, заховано дуже багато, і в такі відпливи, як цей, можна побачити лиш малу частку невидимих багатств. Не відаю, чим я вплинув на сторожів,— а їх багато, з револьверами в розстебнутих кобурах,— але мені дозволили впритул роздивлятися вивільнені з-під скла творіння великих майстрів, гладити долонею півметрову бронзову скульптуру Олександра Архипенка, яку той відлив у літа своєї паризької бідності на початку століття і яку тепер виставили для продажу під назвою «Жінка, яка стоїть» з початковою ціною в 45 тисяч доларів.
Як вони з’їжджалися сюди зівсебіч — прадавня китайська порцеляна і японські дерев’яні пагодки, англійські меблі та картини європейських майстрів? Долар намагнічується, притягаючи за океан те, чого тут ніколи створити не могли, долар видзвонює, мов камертончик, що задає тон багатьом пісням.
Я дивився, як лисуватий блондин недбало постукує дерев’яним молотком, припиняючи торги навколо того чи іншого твору мистецтва. На сцені, драпірованій оксамитом і плюшем, повертався пристрій, схожий на обертові двері, і в кожному прямому куті виникав у прожекторному промені новий шедевр. Все на продаж: «Полюбіть картину й звільніть її!»; біля входу, на розі Иорк-авеню й 72-ї вулиці можна було взяти каталог аукціонів Сотбі, яких ще цього тижня буде п’ять. На одному з плакатиків видніла картина, до рами якої було прикріплено значок “I :love: NY”.
Для іммігрантів, які розмовляють лише російською мовою, значок «Я люблю Нью-Йорк» випущено кирилицею. Є такі значки для китайців, поляків, є такий і для іспаномовних американців. Ти зобов’язаний любити Нью-Йорк, коли ти вже тут. Втім, любити це місто слід не так вже, щоб... Делегатам до ООН, серед яких переважають люди, що, так би мовити, бачили усяке, видається, крім усіх схем з формулами любові на обкладинках, ще й офіційний довідник, наповнений цілком практичними порадами, виконуючи які, можна перейнятися найбільшою любов’ю до Нью-Йорка. Цитую той довідник просто з третьої сторінки:
«Уникайте темних та безлюдних вулиць, особливо вночі. Носіть з собою лише стільки готівки, скільки вам потрібно для негайних витрат. Не показуйте грошей у людних місцях (на автобусній зупинці чи при виході з банку).
Ніколи не залишайте свій готельний номер, дім чи мешкання незамкненими.
Ніколи не відчиняйте незнайомцям чи некликаним гостям...»
Обидва «ніколи» підкреслено в оригіналі, де є ще ряд по- переджень-погроз. Коли мене дуже лякають, я завжди внутрішньо чиню цьому опір — спершу я ледь іронічно сприйняв і пам’ятку, за що поплатився. Виходячи з Центрального вокзалу,
де крамниці працюють довше, як будь-де, і де мені схотілося після засідання купити собі футляр для окулярів, я наштовхнувся на п’яненького чоловічка, який сказав мені на дивному іспано-англійському язичії: «Чоловіче, бачу, що ти з Вест-Індії. Ми один одного завше упізнаємо. Бачу, що ти земляк, і не хотілося б дірявити свого...» Можливо, він мене просто лякав, але перевірити серйозність намірів п’янички я не бажав і дав йому п’ять доларів. Той гроші узяв і закричав щось по-іспанському, голосно й не мені...
їх тут чимало таких, іспаномовних, загублених між нью- йоркськими бетонами та гранітами. Для колишніх латиноамериканців працюють два канали місцевого телебачення, де безугавно торочать їм про щастя жити в Америці; таке враження, що місту неспокійно з його чіканос (так їх тут прозивають) і воно б ладне було затягти їх до телевізорів, розсадити по кріслах і трохи почавити у своїх могутніх обіймах.