Кет посварилася зі своїм хлопцем і занудьгувала. Я зацікавив її тим, що чимось різнився від інших відвідувачів парку, вона навіть не уточнила, чим саме. Принаймні ніщо не заважало нам вийти з парку удвох.
Із шаленим гуркотом повз нас пролітали громохкі негренята на скейтбордах — спеціальних дошках, спертих на підшипники. В переможному негренятському гуркоті слів було майже не чути, і ми з Кет, можливо, виглядали як двоє родичів (тато з донею, не інакше), які вийшли погуляти. На цей момент я вже з’ясував, що Кет щойно виповнилося двадцять три роки, Крім того, вона боялася повертатись додому, в Куїнс, у високий дім, де мешкає її родина і де сьогодні загинула дівчина. Навмисне такого не вигадаєш. Якщо хлопця собі Кет могла вигадати, то історія дівчини з її будинку була справжньою. По телебаченню і в газетах я вже бачив той дах, і внутрішнє подвір’ячко, й відкриті двері на горище...
(Не відкладаючи до наступної добірки вирізок, одну процитую зараз. Це з газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.: 17-річну Лауру Евелін було задушено шнуром до того, як її скинули з даху 13-поверхового будинку, де вона жила. Так показав розтин. Лауру вбили близько 2:45 вночі, коли вона поверталася додому, на 130-у авеню, до кооперативного комплексу Рочдейл Віледж, розрахованого на 5000 родин. Вона була на весіллі в розташованому поруч громадському центрі. Поліція повідомила, що невідомий чи невідомі захопили її в ліфті, звідки пожежною драбиною вона вийшла на дах.'»)
Ми з Кет говорили про те, до чого ж людина самотня — популярна тема в Нью-Йорку. Вона згадала й кубинця, придушеного ведмедем («Ми з ним зрозуміли б одне одного,— сказала вона,— бо людина лізе до ведмедя, щоб побалакати про любов, самотність і про все інше, значить, вона дійшла до краю...»).
Що таке любов, Кет? — запитав я.
Це таке, коли людина не самотня,— відповіла моя рудасупутниця без найменшого напруження, очевидно, вона вже думала на цю тему.
...От що дивно: розмовляють двоє зовсім чужих людей, і до розмови потроху входять події й люди, за допомогою яких твориться бодай хитка, але спільність. Навіть гинучи з самоти, людина ніколи не буває зовсім самотньою — усі її вороги й друзі, сусіди по будинку, родичі, друзі й колеги так чи інакше творять тло. В чужих містах з випадковими співрозмовниками спілкуватися повчально — вдома я, певно, давно б уже попрощався з такою Кет, а тут мені цікаво було досто- совувати чужі та власні виміри до свого й до чужого світів.
Зразу ж скажу, Кет зовсім не боялася незнайомих чоловіків. У цьому вона була подібною до більшості своїх нью-йорксь- ких ровесниць, які ходять в кросівках (несучи в сумочці гарні черевички на той випадок, якщо треба буде комусь сподобатися), посміхаються на всі боки (зберігаючи головну посмішку для особливих нагод). Кет сяяла, потребуючи людства, але водночас кілька разів поспіль зітхнула за своїм хлопцем, з яким посварилася; їй потрібно було сто мільйонів осіб обох статей довкруг, але з усією неупередженістю доброї людини вона шукала в світі й власний надійний причал — усе водночас, все зразу.
Нью-Йорк розступався перед нею, і світ був прекрасний.
Ми вийшли на П’яту авеню до знаменитого готелю «Плаза», де на велетенській за нью-йоркськими мірками і цілком європейській на вигляд площі відпочивали візники в шовкових циліндрах та полум’яного кольору камізельках — такі собі аристократи, які щойно віддали фраки лакеям. Ситі й чисті коні роздивлялись натовп потенційних пасажирів. Але натовп кататись не квапився — дорого; а в мене якщо й були гроші, то на морозиво. Морозиво продавали красиво — напроти «Плази», під червоними парасольками, з видом на живих коней, які меланхолійно переступали по бруку, і на бронзових, які несли своїх героїчних вершників на пам’ятниках біля Центрального парку.
Все це було весело, неймовірно і водночас логічно, наче в казковій повісті Юрія Карловича Олеші про товстунів. І лиш подумав я про те, що для повного щастя бракує тільки музики, як виникла й музика. Це були мідні інструменти й чіткі ритмічні удари великих барабанів — до нас ішов парад.
Парад рухався П’ятою авеню звідкись знизу, від хмарочос- них комплексів, повстромлюваних у закопчене небо, і теж очолювався кіньми. Точніше сказати б, монументальними вершниками, кінною поліцією. Але коні були помітнішими за вершників, зашнурованих у все чорне. А ще помітнішими були костюми учасників параду — членів німецької общини Нью- Йорка, однієї з найстаріших у місті національних груп. Ми з Кет їли морозиво, а вони йшли, вбрані у чорні й зелені ка- мізельки, з дружинами в сарафанах (чи в одязі, який у німців схожий на сарафан), а самі— у замшевих шортах.