З газети «Нью-Йорк пост», 28 вересня 1982 р.
«Три героїчних полісмени стрибнули учора вранці в Іст-Рі- вер, щоб врятувати жінку, яка скочила у воду з метою самогубства. Полісмени були в річці протягом 20 хвилин, приборкуючи жінку, яка не бажала, щоб її рятували...»
З газети «Дейлі ньюс», 27 вересня 1982 р.
«Безробітний чоловік в Куїнсі застрелив свою 21-річну подругу, а потім застрелився сам в літньому будиночку, де вони жили...»
Примітка: Я не обирав дні — просто взяв навмання чергові парадні дати й кілька непарадних повідомлень — теж навмання. Коли по П’ятій авеню йшли чудові паради, а в театрах і концертах — вистави світового класу, сенс і спрямування життя визначались не тільки ними. Паралельні світи перетиналися, і в пунктах перетину крапотіла кров...
лист ..
Мила моя, так сталося, що я дуже часто і щонайменше по півгодини розмовляю з новою своєю покоївкою. Вона полька, нещодавно тут; в неділю замість неї буває інша жінка, бо моя покоївка ревна католичка й неділю проводить у молитвах і роздумах про матерії неземні.
У газетах чимало пишуть про те, що в Нью-Йорку грабують церкви, і про те, як чинять з черничками, зловленими в не- освітленому завулку. Напевно, парафіяни обмінюються між собою живими подробицями злочинів, пов’язаних зі світом релігії, бо моя покоївка доповнювала газетну інформацію досить мальовничими деталями. Звичайно вона приходила, саме в обідню перерву, і доки я готував собі їсти, покоївка розповідала мені про все, що трапилось у місті з віруючими й атеїстами. Оскільки англійська мова моєї покоївки на дві третини складалася з польських слів, слухати її було мило, і я все не наважувався сказати інформованій католичці, щоб вона знайшла інший час для візитів. Одне послаблення завжди тягне за собою інше — покоївка прибирала гірше й гірше, а я мовчав.
Вчора я побачив, що в обідній час ліжко у моєму номері ч не застелене, а килим не метений, тільки рушники змінено. Повертаючись по обіді до ООН, я сказав адміністратору, що покоївка може й завтра прибирати пізніше; мені навіть зручно, щоб вона поралася в номері, коли мене там не буде. «Як це? — перепитав адміністратор.— Як це? Дайте мені глянути на ваш номер. Покоївка відпросилась раніше й сказала мені, що все в неї зроблено».
Адміністратор уважно оглянув моє ліжко, особисто застелив його, перепросив, і ми вийшли разом.
Назавтра рано покоївка прибігла до мене, ридаючи ридма. «Він мене вигнав,— повторювала вона крізь ридання.— Він мене вигнав і сказав, що тут тобі не вдома!..» Нічим допомог ти своїй покоївці я не міг, але, виходячи, сказав адміністраторові (чергував уже інший), що до вчора я не мав претензій до прибирання в номері. Адміністратор всміхнувся. Не знаю, як вони уладнали (можливо, допомогло, що ліжко мені розкрутив і розкидав столяр, який щось лагодив), але на своєму поверсі я дівчини вже не бачив. На поверсі запанувала велетенська негритянка, яка широко всміхалася й показувала фото своїх дітей. Звали її, здається, Бетсі, вона вірила в бога, але бог її був спокійний, баптистський, до якого ніколи не приїздили єпископи або кардинали і який лише в неділю скликав своїх прихильників на бесіду й колективні співи. Ми розмовляли про життя в місті, про працю поліції, бо в Бетсі були приятелі в поліції. Вона мені оповідала, як нападають на полісменів («Так, так — для бандитів немає нічого святого!»), про те, що діється на бруклінських цвинтарях, і почому мандарини в лотошників. Місцем нова покоївка пишалась, тому житло моє завжди було вичищене до дзеркального полиску, та и сам я не надто смітив — ніколи...
РОЗДІЛ 4
Після давньої розмови з Марією, після бесіди з Кацом я знав, що мені потрібно з’їздити на емігрантський цвинтар. З’явилась можливість — і поїхав. Цвинтар був швидше ви- городкою в давно розпланованому океані американських акуратненьких поховань, але хатку сторожихи я знайшов легко — все було, як я запам’ятав з оповіді. Мені під слово честі дали ключ, і я відімкнув ключем тим, мідним, з хитрою борідкою, невисокі чавунні дверцята, через які, власне, й перелізти було б не важко, але непристойно, чи що...
Йже сто'разів я думав про те, чому це так легко вдається мені встрявати до чужих справ, та ще й таких, що, зачепивши одну, я зразу вплутуюся в десять наступних. Вдома, ведучи регулярні радіопередачі, я діставав скарги від людей, які вважали, що в мене стане часу, влади й ентузіазму, щоб все з’ясувати. Коли ж я не з’ясовував швидко й на радість скаржникові,— той сигналізував куди слід, що й сам я сякий-такий; обмірковуючи пояснення, я міг лише замислюватись над поворотами долі й складностями авторитету.