А що із справжньою матір’ю?
Звідки я знаю? За американською статистикою, кожен, хто живе тут, протягом життя чотири рази тяжко травмується. Це в середньому. Жінку ту травмували тут вперше, якщо вона виживе, другий удар... буде легшим.
А справедливість?
Та полиште ви! — розсердився Кравченко.— Справедливість — це те, що вигідно дужчим. Сьогодні Марта дужча за свою сестру — ото вам і вся справедливість. А за спиною Марти стоять і помовчують люди, які вашої країни ду-у-же не люблять,— а таких тут доволі,— ви що, не розумієте?
Я раптом подумав: а коли б таке трапилося з моїм сином? Навіть мороз пішов поза шкірою.
Пройдемось? — запропонував Кравченко.
Та ні, я втомився, посиджу... #
Ходімо, ходімо. Ви не сидіти прийшли сюди, а про щось розмовляти — і я розбалакався, хоч поговоримо на ходу про різне. І нічого, що теми в нас невеселі. До речі, біблія не має в собі жодних • вказівок про те, чи всміхався Ісус; здається, ще тоді в нього не було підстав до веселощів. А скільки літ минуло від різдва Христового?
Закінчується одна тисяча дев’ятсот вісімдесят другий,— мовив я, погойдуючи важким мідним ключем.
Отож...
Знаєте,— сказав Кравченко, коли я скорився йому і ми пішли алеєю до виходу,— в цій країні все вирахувано й виміряно. В статуї Свободи у нью-йоркській гавані вказівний палець близько двох з половиною метрів завдовжки, й він чітко вказує кожному куди слід. Я сюди приїхав по війні, я з колишніх полонених наших, потрапив до американської зони окупації — звичайна справа, і вже скоро тридцять п’ять років, як тут. Усе було: жінки були, непогані посади були,— лиш любові не було. Тут, на еміграції, любов відчайдушна — люди в неї стрибають, наче хапаються за рятівне коло, а втрачаючи це коло, потопають куди швидше. Я знав, що коли випливу — то сам, а потону — ніхто й кіл на воді не зауважить... Тому он пацанові,— Кравченко вказав поглядом на підлітка, який сидів на лавці біля чавунних цвинтарних дверцят,— тому пацанові ще належить взнати й збагнути стільки, скільки він вдома зроду б не пізнав. Привіт, Володю!..
Хлопчик здригнувся й уважно глянув на нас.
- Як тебе звуть? — спитав я англійською мовою.
- Не старайтеся, він не розуміє,— сказав Кравченко.
- Як тебе звати? — перепитав я українською. •
- А ви звідки? — зіщулився хлопчик.— Мені тета Марта казали, що ходитимуть за мною, й випитуватимуть, і спокушатимуть...
- Як це спокушатимуть? — перервав я йому мову.
- До матусі, яка зрадила мене й привезла сюди; до татеч- ка, який ще вдома нас зрадив; до країни, де...
- Не чіпай країни, хлопчику,— перервав я ще раз і навіть показав йому важкий мідний ключ в кулаці.
- А ви не перешкоджайте йому,— протягнув Кравченко з-за моєї спини.—Йому нині все ясно, як божий день. Нехай він вибалакається, доки йому здається все зрозумілим,— потім ой як складно й незрозуміло ще буде!?.
- Не хочу я з вами балакати, а з мамою не поїду нікуди. Я тепер як — прийду до своєї колишньої школи й скажу, що покатався до Америки й годі, хочу лишитися на другий рік і назад в піонери? Тета Марта каже, що...
- А хто тобі повідомив, що там школа ходором ходить, мріючи тебе в піонери повернути? Ти ж, коли їхав, від мами в класі не ховався, не лишився проти її волі...
, — Залиште дитину в спокої,— сказала якась жінка, видираючи у мене з руки ключ. Глянула на нас із Кравченком.— Іди мети доріжку, ще ж нічого не робив сьогодні! І ви забирайтеся— не знаю, хто вас надіслав, але йдіть звідси. Як прийдете ще, то я скажу Кравченку, він вас застрелить; накажу — й застрелить!
Жінка розмовляла десь поруч, не стаючи мені перед очима. Я побачив, як побіг геть Володя-Уолтер, малий п’ятикласник, який міркував, наче доведена до краю доросла людина. Я витягнув візитну картку, написав свій телефон і подав Кравченку; той не читаючи кинув її в кишеню піджака й повільно пішов від нас, не реагуючи на запитання жінки: «Так застрелиш, Кравченко, якщо накажу? Тобі ж таке вже наказували, га?»
-Я повернувся й швидким зором побачив невисоку чорняву жінку років п’ятдесяти, по брови запнуту хусткою.
Можна поговорити з вами? — запитав я.
Ні! — вже закричала жінка.— Я поліцію викличу!