У цій книжці мені хочеться розмовляти з вами, з собою самим і з тими, хто вдома чекав на мене й до кого я писав листи. "
ЛИСТ (1)
Мила моя, в тому, що я пишу, неодмінно мають бути мої листи до тебе. Коли я збирався др Америки, ти сказала, що там страшно. В мене ніколи раніше не бувало страху перед поїздкою за океан — ніколи досі, але цього разу я дуже швидко почав розуміти, що в країні багато що вже не так, як раніше. Коли ти говорила про страх, то, напевно, згадувала почуте, прочитане в листах з-за океану, навіть вловлене між рядками. Листи нині йдуть довше, бо пан американський президент добилися заборони прямого повітряного сполучення між його країною й нашою... В Америці додалося ненависті; ненависть ця така активна, що чітко відчувається навіть на колосальній відстані від американських людей та міст.
Я завжди зацікавлено вдивлявся у те, що зветься американським духом,— навіть у найсхематичнішому, найбільш спрощеному його варіанті,— мовби розмовляв з ковбоєм з реклами сигарет «Мальборо». Але за багато літ у нас з тобою з’явилося чимало приятелів і просто добрих знайомих в Америці — письменників, лікарів, архітекторів, я пізнав у цій країні чимало розумних людей, дружбою з якими можна пишатися. Люди змінювались, змінювалися ферми й міста. Мене в Америці вабили й грабували — бувало по-всякому,— але ні ти, ані я ніколи не боялися цієї країни. І коли ти сказала: «Там страшно»,—я подумав, що добре б проминути той страх, пройти і не зауважити.
А натомість я пірнув у страх. Головним чином у чужий. Америка ніколи не була надто доброю; але такою злою вона теж не бувала ніколи,
Існує давня незаперечна істина, що народ,.який гнобить інші народи, вільним бути не може. Трохи перефразовуючи цю тезу, можна сказати, що народ, чиїм іменем хочуть виповнити світ силою й ляком, сам знемагатиме від жаху й насильства.
Я про Америку. Можу писати про це так упевнено» бо хоч люди цієї країни різноманітні, так чи інакше страхом попечені більшість з них. Навіть тих, хто сам творить атмосферу страху (класичний приклад в американській новітній історії — колишній міністр оборони Джеймс Феррестол, який викинувся з вікна свого кабінету в хмарочосі з лементом «Росіяни йдуть!». Можливо, приклад трохи спрощений, але точний за смислом).
Коли я приїхав до Америки, то зразу ж, як робив це завжди, потелефонував своїм друзям до різних міст, але у відповідь почув голоси, сказати б, дивні. Вони були напружені, і я передзвонив з вуличного таксофона, бо.співрозмовники натякали, що бачать вуха, вистромлені з моєї телефонної трубки. Телефонні розмови, звісно, можна підслуховувати з обох боків, але'мої знайомці були певні, що підслуховують якраз мене, бо в таксофонній розмові вони порозкріпачувались, сказавши, що після нашої останньої зустрічі до них приходили («Звідти... сам знаєш звідки — таке сіре мишеня з великими вухами й червоними очицями»), а нині, незадовго до мого телефонного дзвінка, прийшли знову («Нас можуть покарати за тебе, а ти знаєш, як тепер в Америці з працею... Нічого, повір, не змінюється в наших стосунках, але — страшно»). Слово «страх» виникало часто, і в цьому теж була прикмета місця й часу; боявся не я — американців примушували боятися державно, в них викликали страх саме перед тим, що я звідти, що я радянський.
В газеті «Нью-Йорк пост» за дев’яте жовтня карикатурна: два динозаври в печері на березі. Один динозавр сумно каже іншому: «Однаково оголосять нас радянськими підводними човнами...» Справді, близько двох тижнів підряд тут жваво писали, що біля північних берегів Європи оточено та блоковано радянський підводний човен, ось-ось його піднімуть, а тоді... Коментатори з заклопотаними обличчями обговорювали на телеекранах дії водолазів-шукачів гіпотетичного човна та вибухи глибинних бомб, скинутих «на човен». В міру того, як історія з човном виявлялася дедалі недвозначнішою брехнею, вона перемандровувала глибше й глибше, набираючись все меншими шрифтами, обговорюючись упівголоса. Врешті десь блимнуло повідомлення, що човен було вигадано, але провокаційний гамір запам’ятався, а спростувань я так і не прочитав...
Для них таке — справа звична, але в отаких концентраціях провокаційні публікації ще ніколи за моєї пам’яті не юрмились на американському папері, ніколи ще антирадянські качки не літали такими тугими зграями. Довівши свій комплекс державної гідності до стану самозакоханості, велика частина американської пропагандистської машини навіть не припускає наявності гордості й власної гідності в інших. Це також від страху — прагнення всім наказувати і водночас всіх підозрювати в недружності й зловмисності.