Коротше кажучи, багато до чого тут треба звикнути. Тут чимало жорстких правил, і воли є незаперечними; уявна без- клопітність зарубіжних представницьких буднів — річ найпо- верховіша. Є жорстко нормоване життя, де нічого не відбувається просто так; є праця, в якій не можна зронити й словечка зайвого. І при всьому тому, що дипломати часом всміхаються ширше за представників інших професій, кішки в них по душі шкребуть досить часто — частіше, по-моєму, як в інших.
У радянських представництвах чимало дипломатів високого класу — з професіоналами працювати не тільки легше, а й приємніше. Причому цінував тих професіоналів не лише я. Час від часу ми збиралися на наради всією групою представників соціалістичних країн. Практика то звичайна: так чинять і арабські держави, і країни «третього світу», і Сполучені Штати з союзниками. На чужих нарадах я не бував, а на наших панувала атмосфера щира й невимушена. Всі уточнюють позиції своїх делегацій і радяться один з одним.
Виступати мені довелось на вечірньому засіданні, восьмим. Обговорювалось питання про дискримінацію громадян, що працюють не в себе на батьківщині; виступаючі навели чимало прикладів того, як в капіталістичних країнах формуються цілі колонії «другосортних людей» з найманих іноземних громадян.
У виступах було багато вражаючої статистики і прикладів, включно з оповіддю про дискримінацію національних меншостей в Сполучених Штатах. До речі, в газетах також пишуть про це; писали й про Марію, яка приїхала до Америки і втрачає тут неповнолітнього сина Володю; небагато про це писали, але помітно. Принаймні коли я у відведений мені час розповідав, як з Володі роблять Уолтера, в залі стало тихо. Хтось навіть голосно підтакнув, коли я спитав у представника Сполучених Штатів, що зробила б його країна, коли б трапилося подібне з американським школярем в Москві або Києві. Чому вони дозволяють собі красти дітей? У їхній країні цей злочин зветься кіднепінгом і карається дуже суворо, а як буде у цьому випадку?
Американський делегат скористався з права на відповідь наприкінці цього ж засідання. Він, певно, знав, про що може піти мова, бо процитував статтю якогось колишнього московського адвоката, який запевняв у тутешній пресі, що «хлопчика неодмінно зашлють до Сибіру будувати газопроводи на усю решту життя», — газети в Нью-Йорку, як відомо, не червоніють. Не почервонів і американський представник, коли сказав, що це взагалі справа судова і нехай, мовляв, суд...
Все було гранично зрозумілим: вони переводитимуть цю розмову на шепіт, тягтимуть з відповідями, плутатимуть в судах. Механізм ненависті і неправди відрегульовано й змащено. Бідолашний Володя-Уолтер трапив між коліщатка, виточені на таких серйозних станках, що вони його радше зімнуть та зжують, аніж випустять. Тим більше, що американська пропаганда укотре вже заходилась пускати чорнильні бульбашки з приводу того, що, мовляв, коли десь і пригнічують іноземних
робітників, то, звісна річ, у країнах соціалізму, а не в благословенних Сполучених Штатах. Володя-Уолтер — малий пішачок у тій грі, й вони так його замаскують, що ніхто нічого не второпає, це вже точно. Щойно тутешній міністр оборони Каспар Уайнбергер дуже сердився в телевізорі, вимагаючи, щоб ніхто не смів виставляти Америці ніякі претензії з приводу людських прав та з усіх інших приводів. Міністр нервував.
Мені завжди здавалося, що нахабство не повинно ставати ні зброєю, ні аргументом — інакше буде не дискусія, а сварка в трамваї. Але — все ж таки. Цей урок мені також належало засвоїти на свій жаль, а не на радість.
Але ціну американських зусиль по протиставленню і роз’єднанню народів розуміють дедалі краще: давній імперський принцип «розділяй і владарюй». Та й у самих Сполучених Штатах новітня репутація країни не всім до душі. Річ у тім, що величезна частина населення країни завжди дбала про її авторитет і Дорожила ним. Совісність багатьох американців добре відома — лиш у повоєнні часи тут жили письменники рангу Хемінгуея і Фолкнера, поети рангу Сендберга й Фроста, такі вчені, як Ейнштейн і Оппенгеймер. Та й політики типу Франкліна Делано Рузвельта тут траплялися. Але приступи самозакоханості час від часу спалахують в частині заокеанських душ; просто не завжди тим душам вдавалося поводитись так виклично і нахабно, як нині. Колись великий американський мудрець Емерсон, один з тих, хто боровся за демократію в Штатах, вчасно підтримав Уолта Уїтмена й робив для доброго імені своєї країни усе, що міг, сказав дуже переконливо й просто: «Моя свобода вимахувати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього». Можна б нагадати ці слова вголос — у тих самих Об’єднаних Націях; а можна б і слова іншого американця, колишнього посла в Москві Кеннана: «Якщо ми відкинемо ідею-фікс, що росіяни прагнуть скинути на нас бомбу, і замість цього помислимо про майбутнє планети, наше становище поліпшиться». Але шляхи співробітництва не найпопулярніші для рейганівської адміністрації. От вони й стараються — то розміщуючи ракети, то затримуючи дітей — загострювати стосунки з нами, вважаючи, що такий рух до мети надійніший. В кожного — власна мета...