Моя давня мрія жити в дружбі якомога з більшим числом людей нищиться постійно, я сам руйную власні шанси на репутацію людини терпимої, освіченої, яка ні в що не втручається. А може, такої репутації і не потрібно? Настає час, коли у житті слід якомога частіше бути самим собою; але навіть у розмовах на цю тему не всі щирі. На жаль.
...Марія чекала на розі Першої авеню та 44-ї вулиці — просто напроти будинку секретаріату ООН. Ми з нею не домовлялися, але вона знала, що я постійно виходжу крізь ті самі двері — західні, а засідання завершуються близько шостої пополудні.
Не сердьтеся, що я вас переслідую, — сказала вона. — Але що маю робити?
Я уважно глянув на неї й побачив, що ця зовсім іще молода, кругловида жінка, така домашня з вигляду — навіть одяг на ній був наш, іще з дому, — знаходиться на межі істерики. Так само, як вона вміла плакати—усім обличчям зразу,— так істерика початкувалася нині у всьому її єстві: в очах, у метушливості долонь, пальці в Марії заплутували китиці накинутої на плечі хустки, а очі в неї були поранені — мов два маленьких озерця, налитих болем. Марія підійшла впритул і сказала, зазираючи мені в очі:
Виганяють мене з країни. Сказали, що сёстра відмовляється давати гарантії за мене й пролонгувати своє запрошення; мені анулювали візу, чи як там воно зветься, й велять їхати звідси.
А син? — спитав я.
Це я прийшла вас питати, як бути з сином. Його ж мені навіть не показують, замість нього зі мною зустрічається якийсь адвокат з товстими книгами й повідомляє, що син не хоче мене бачити. Невже немає закону, за яким...
Тут інша країна й інші закони,— відповів я якомога спокійніше.— Мені важко бути експертом, але ви самі приїхали під дію законів саме цієї країни. Коли я звернувся до наших фахівців, ті відповіли мені, що спробують діяти через держдепартамент, але надій небагато, враховуючи сьогоднішній стан американо-радянських відносин...
Хіба ж у залежності від відносин...
Саме так, — сказав я. — Так. На жаль... Мені сказали, що ви можете повертатися, є відповідне рішення, і добиватися звільнення сина через яку-небудь тутешню адвокатську контору.
Семен дізнавався, — кивнула Марія. — Це дорого...
Жінка позирнула на мене печально, продовжуючи смикати
китиці хустки. За нашими спинами тріпотіло сто п’ятдесят сім' прапорів держав — членів ООН. Прапори були дуже гарні, й дивно, що люди звикли до них — ніхто з перехожих навіть не позирав у той бік. Частіше дивилися на нас; напевно, було в нас щось незвичайне. Я оглянув себе: зняв з лацкана перепустку — білу картку з емблемою ООН, яка давала право входу на всі засідання.
* — Тримайтеся, — сказав я Марії. — Надія є.
І тут вона розсердилася.
Надія? — перепитала жінка в хустці, роздивляючись мене впритул. —
Невже така гігантська країна, як Радянський Союз, не може нічого зробити, щоб повернулися додому і я, і Володя! Невже важко заступитися за мене, якщо... От є в мене знайомі угорці, так у них...
Я перебив Марію:
Якщо країна й винна у чомусь, так це в тому, що виховує своїх громадян людьми з нижчою, як треба, відповідальністю. Не завжди, але виховує. Нас з дитинства привчають, що якщо болить живіт, належить телефонувати державі,'тобто в державну поліклініку,— там допоможуть. Якщо тече дах — потрібно скаржитися державі на те, що в мене капає зі стелі. В одного мого знайомого впала стеля, то він пальцем не ворухнув для ремонту, вимагаючи в держави нове помешкання. Ви ж знаєте, що коли дитина не хоче вчитися, то карають не саму дитину чи батьків її, а вчителів і директора школи. Карає їх держава, бо вона взяла на себе відповідальність за те, що наші діти не зростуть бовдурами. І, діставши право на приїзд до країни, якій, відверто кажучи, начхати на вас, пробачте великодушно, ви згадали про державу, яку добровільно покинули? До речі, про згаданих вами угорців; Угорщина взагалі не розглядає заяв з проханнями про повернення раніше ніж за три роки після виїзду свого громадянина на проживання чи возз’єднання родини, як у вас.