Марія слухала мене уважно і вже не смикала китиці. Очі в неї не заспокоїлись, а почорніли зсередини, наче там вигас вогонь. Вона похитувала головою і майже не чула мене — уважно дивилася мені на губи, але не чула ні звуку. Людський потік обтікав нас зусібіч, вже не звертаючи уваги; люди, які стали серед хідника й так довго балакають, не виглядали ньюйорк- цями, але ж поруч ООН і там іноземців — хоч греблю гати, а вони ж часом усі такі кумедні...
Я попрошу, щоб Семен цим займався. Допоможете з адвокатом? — спитала Марія.
Намагатимемось,— відповів я.— Мені обіцяли...
Бісова країна, бісове місто,— сказала Марія.— Я б у нас всіх, хто гадає, що тут все задурно, і саме сяйво хмарочосів, і негри в джазі регочуть, і веселі ковбої на вулицях, відправляла сюди не менше як на півроку, щоб вчилися Батьківщину любити як належить!
Біля брівки пригальмував зім’ятий довгий автомобіль; з опущеного заднього вікна визирнув симпатичний негр з веселими очима й гукнув, явно звертаючись до мене: «Хелло, містер!»
Я перепросив Марію і підійшов до негра. Так само всміхаючись, той сказав:
Ми тут проїжджатимемо ще раз за десять хвилин. Ви розумієте англійську мову? За десять хвилин. Якщо ви далі розмовлятимете з цією леді й взагалі займатиметеся не тим, для чого приїздили до ООН, полісмен-затримає вас за позавчорашнє згвалтування папуги какаду в Центральному парку. Свідки знайдуться.
Але.— почав я.
Ви розумієте англійську мову? — перепитав веселий негр і поїхав. Номер на машині в нього був такий брудний, що цифри побачити було неможливо.
Коли я повернувся,-Марія здивовано запитала, що ж трапилося. Я пояснив їй, що то був радник з представництва держави, розташованої якраз при вході з Тихого до Атлантичного океану; в них сьогодні день народження королеви, й мене запросили на прийом з такої нагоди.
Однокласники мого Володі надіслали листа американському президентові з вимогою не затримувати мого сина. Копія в мене, можна опублікувати її в місцевій пресі?
Я взяв копію і ще раз пообіцяв, що зроблю все, на що стане можливостей. Лист школярів було надруковано на машинці через два інтервали й перекладено на англійську мову; спробую віддати його знайомим газетярам. Страшне почуття не те щоб безсилля, а стіни, в яку я гачу лобом з власної ініціативи, не минало. Я розумів, що Володя-Уолтер кидається трісочкою на хвилях такого бурхливого моря міжнародної політики, що ні він, ні його матір не уявляють собі цього й навряд чи спроможні уявити.
ЛИСТ (9)
Мила моя, сьогодні, дев’ятого жовтня, в свою обідню перерву, я зайшов до універмагу Александерса, розташованого на розі Лексінгтон-авеню й 58-ї вулиці. Універмаг дуже великий, і товари там розмаїті — в найнижчому поверсі, бейсменті, випродують дешевизну. В центрі бейсмента, біля екскалатора, я побачив літнього, років за сімдесят, високого чоловіка в жовтавому попліновому плащі й кепочці явно нашого виробництва. Чоловік кричав на весь поверх, заглушуючи шепоти радіоінформації, перебиваючи музику несподіваними російськими словами:
— Кто мне поможет, кто скажет, где здесь продают теплую обувь! Теплые ботинки где здесь продают!
Американці бігли, не звертаючи на діда уваги; тут хтось завжди кричить, а всіх не переслухаєш.
Поки я розмірковував, як мені зробити, й підсвідомо просувався ближче до людини в -попліновому плащі, хтось інший, в сірому костюмі, так само немолодий, підійшов і взяв його за руку. Я почув голос: «Да не кричите, вы что — дома?!»
Ще одну людину, яка «не вдома», я бачив трохи раніше. Це було сьогодні ж, але зранку. На розі П’ятої авеню й П’ятдесят третьої вулиці, в самісінькому центрі Манхеттену стояв столик. За столиком сиділа літня жінка в рукавичках, дуже витертому пальті й плетеному капелюшку вишневого кольору. Над головою в жінки на картонному транспаранті великими латинськими літерами була накреслено: «Samizdat», а трохи нижче йшов рукописний англійський текст такого змісту: «Я втекла з Радянського Союзу, з величезними складностями видершись з рук російської таємної поліції. Але в Америці ніхто не хоче мене друкувати і я пропадаю від голоду». Нижче було підписано прізвище дами-стражденниці: «Нонна Осипова». Навколо лежали розмножені на ротаторі саморобні брошурки на кшталт «Любов у Римі», «Пристрасті в катівні» і ще якась там любов з усякими муками. Оскільки такої письменниці в нашій країні не було зроду, а палаючий графоманський погляд я пізнаю за два квартали, ідучи до Центрального парку, я помріяв про декрет, який дозволяв би усім радянським графоманам їхати світ за очі, куди завгодно, емігрувати з усіма рукописами хоч на Місяць,— яка б велика справа була то!