В нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді найбільш цільне вікно Америки: близько ста метрів завдовжки і вісім заввишки. В нього зазирають нечасто — повз нього біжать. Для Нью-Йорка куди характерніший рекорд їхнього хмарочоса Емпайр стейт білдінг, донедавна найвищого будинку в світі, який стоїть на 34-й вулиці. В цьому будинку близько шести з половиною тисяч вікон. Всі люди дивляться у власне, і кожен бачить саме те, що він хотів побачити. Отакі справи...
ПРЕСА (10)
З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 17 травня 1982 р. «Найпомітнішою прикметою американської культури та особистого життя сьогодні є страх втратити власну цілісність. Це породжує філософію виживання. На людину падає водночас так багато різних тягарів — погіршення економічних обставин, гонка озброєнь. Люди відчайдушно намагаються вижити в загальній катастрофі, ні про що інше й не мовиться. Люди змирилися з тим, що справи не повернуть на ліпше і що немає реальної надії на те, що відбудуться зміни на краще.
Дуже важко людям поєднувати зусилля і в сімейному побуті, й на роботі, коли їх зосереджено на завданні вижити в світі, який здається їм дуже загрозливим та небезпечним... Вони відчувають, що кожному потрібно вскочити до шлюпки раніше за іншого... Озирніться, й що ви побачите? Суцільні втрати — друзів, родини, місця...»
З газети «Нью-Йорк тайме», 4 грудня 1982 р.
«У тригодинному розгулі грабунків, насильства й замахів на убивства троє озброєних чоловік вибивали двері у восьми будинках в Куїнсі й на Бронксі, заповнивши насильством три вулиці й зумівши втекти учора вранці на двох украдених автомобілях... «Це жахливо,— сказала Аліса Макгілліон, заступник начальника поліції по зв’язку з засобами інформації.— Це привид, що страшить усіх,— люди, які вибивають пістолетами ваші двері й входяти серед ночі до вашого дому, щоб грабувати й тероризувати вас...»
РОЗДІЛ 7
Річ у тім, що історія, яку я хочу розповісти у цьому розділі, завершується телефонним дзвінком чи тим, що можна умовно вважати за виклик до телефонної розмови. Але якби навіть цього не було, телефон займає таке важливе місце в американському житті взагалі та в нью-йоркському зокрема, що він вартий окремої згадки й найповажнішої оповіді про себе.
З чого почати? Певно, з ситуації найбільш житейської, але, на жаль, також з печаттю новітніх американських часів.
Мої давні приятелі з штату Міннесота надіслали мені до Нью-Йорка лист без зворотної адреси. Пригадайте, я писав про це на початку: «Подзвони нам з телефону-автомата, щоб не підслухували і щоб спокійніше жилося...» Спершу мені категорично розхотілося з ними балакати, але згодом я таки оцінив відвертість і подзвонив.
Телефонів тут дуже багато. Один мій знайомий лікар встановив собі три, всі з різними номерами: службовий, для приватних бесід і для дочок — щоб не займати два перші. Продаються телефонні апарати всіх видів, стилів та форм; входять у моду, хоч поки що вони дорогі, апарати, де трубка не має шнура — бесідуючи, можна переходити з кімнати до кімнати. А таксофони стоять на кожному розі, саме на перехрестях, тому й відомо, де їх шукати. Таксофони розвішано по всіх вестибюлях, і трапляються вони в найнесподіваніших місцях — вздовж шосе, на рівні автомобільних дверцят, щоб можна було розмовляти, не виходячи з автомобіля; на метр від підлоги, щоб інвалід міг телефонувати, не виходячи з коляски. Можна подзвонити з поїзда, з ресторану й зі служби (але в установах висять плакати «Таксофон для приватних бесід встановлено у вестибюлі»); коротше кажучи, телефонний бізнес в Америці дуже потужний і діловитий навіть на перший погляд; за технічною оснащеністю американські телефонні корпорації також перебувають на рівні часу. Втім,, розмовляючи по телефону, слід завжди пам’ятати, що це дорого.
Набравши номер своїх міннесотських приятелів, я спершу почув голос телефоністки: «Вкиньте два долари сорок центів».Запихаючи дрібняки до щілин, я, певно, помилився, бо після паузи телефоністка сказала сердитим голосом: «Не заощаджуйте. Ще чверть долара». І лише після цього з’єднала. Сплачені мною гроші були вартістю лише першої хвилини; надалі я переконувався, що користуватися американськими таксофонами може лише людина, в якої у кожній кишені по дитячій скарбничці, бо з байдужістю добре дресированого папуги телефоністка казала й казала мені, скільки належить вкинути в ненажерливий телефон знову й знову, а коли я на мить забарився — роз’єднала, і довелось починати усе спочатку, з першої хвилини за два сорок...