Але водночас лише в Нью-Йорку мільйони людей косметикою не цікавляться, бо немає в них туалетних столиків і грошей на біокреми. І спальних покоїв немає в них. І ванних кімнат. Завжди згадую про це, коли бачу на вулицях мовчазних чоловіків з десятилітровими бутлями. В них збирають пожертви для бездомних людей. Близько сорока тисяч чоловіків та жінок, позбавлених будь-якого притулку, тиняються по Нью-Йорку; вісімдесят тисяч психічнохворих розсіяно в місті поза лікарнями. Нещодавно я прочитав інтерв’ю з однією із безпритульних; вона каже, що кілька років підряд бачить у снах ліжко, простирадла, подушки — все те, до чого так давно не торкалася. Наприкінці розділу я перекладу кілька інформація та оголошень, бо корінні ньюйоркці ліпше знають власні проблеми, і мій коментар має стикатися з тим, що самі американці думають про себе.
Тим більш, що в мене з’явився час робити вирізки й перекладати їх для вас, бо я захворів. Певно, це так званий адаптаційний синдром — хвороба пристосування до нового середовища і нових життєвих умов. Зовні все сприймалося як сильна застуда, але насправді я призвичаювався жити в Нью-Йорку, займав своє місце десь між його полюсами. Дорогими косметиками після гоління я не користувався, і кадилак з ліврейним шофером до мого під’їзду не подавали, але оселився я в цілком пристойному районі — на 64-й вулиці Манхеттену між другою і третьою авеню в гарній двокімнатній квартирі з акуратною американською кухнею, де газова конфорка вміє запалюватись без сірників — лиш покрути краник, а вхідні двері відчиняються просто до кімнати, без передпокою, як у більшості американських квартир.
Відчувши, що захворію, я вирішив зосередитись на читанні чогось нескладного, зокрема газет: з’явився для цього час. Все ж таки ми раби обставин; те, що обставини перших днів мого перебування в Нью-Йорку багато в чому визначили й решту моїх днів у цім місті, сталося дуже природно. Думка про які ліки з’явилася в мене найпершою? Ні про які. Здобувши колись медичну освіту й трохи попрацювавши лікарем, я добре засвоїв, як побічні ефекти багатьох ліків бувають шкідливішими за їхню позитивну дію. Так що закинув я до валізи пакет з антибіотиками, закип’ятив чайник, відкрив банку з медом і увімкнув телевізор. Якраз передавали, що вирішено посилити покарання за їзду в нетверезому стані. До того ж алкоголь шкодить усім клітинам та системам людського організму. Нагадали, що американці нині п’ють трохи скромніше-— з кожної сотні доларів вони витрачають на спиртне лише два п’ятдесят, приблизно в п’ять-шість разів менше, аніж на власні автомобілі та все, з ними пов’язане, втричі менше, аніж на прикраси й одяг. І все ж таки більшість нещасних випадків у цій країні пов’язано з пияцтвом. Згідно з даними тутешнього журналу «Ньюсуїк», минулого року автомобілі з нетверезими водіями за кермом вбили 26300 людей (для порівняння — в морях і річках Америки за рік втопилося близько 7000 людей, в пожежах загинуло 5500, було застрелено 1800, в авіакатастрофах розбилося 1200). Коротше кажучи, уважно вислухавши промови про всю відворотність пияцтва та погодившись з ними, засудивши подумки улюбленця тутешніх інтелектуалів телекоментатора Джонні Карсона, якого щойно арештували й позбавили в Каліфорнії водійських прав, бо він виявився за кермом напідпитку, я згадав, що не маю з собою ні автомобіля, ані водійських прав.
Одягатися було справжньою мукою. Поперек болів, і цей біль заповнював ноги, навіть черевики, які не хотіли взуватися, а потім не схотіли зашнуровуватись. Якби все це сталося вдома! Нікуди б не йшов я, а просто полежав, вимагаючи всезагальної уваги до себе. А тут куди подінешся? Я рушив до «Ей енд пі», а за двадцять хвилин повернувся звідти з баночкою маринованих огірків та пластиковою прозорою коробкою з перекладеними цибулею прозорими шматочками оселедця. Єдине, чого я боявся після своєї прогулянки, це запалення легенів. Думаючи про це, я відімкнув двері свого житла і раптом побачив, що в кімнаті прибирають. Пори дня переплуталися в моїй застудженій уяві, і я забув, що триває робочий день і таке прибирання цілком нормальне.
Коли я увійшов, жінка в синій сукні з вишитою назвою готелю та з білою табличкою, де було написано її власне ім’я «Марія», вимкнула пилосос і заметушилася, завибачалась якоюсь немислимою мовою, яку вона, певно, помилково вважала англійською. На пересувному столику поруч лежали купками рушники, стояли банки з миючими розчинами — з усього судячи, вона щойно почала свою працю, а в мої плани ніяк не входило чекати, доки вона закінчить її. «Застудився»,— мовив я і для переконливості покашляв, поводив долонею довкруг голови і раптом цілком натурально, природно, невимушено чхнув і зайшовся у кашлі. Хвороба брала своє, і я готовий був лягти навіть до неприбраного ліжка, бо стояти було важко. Я хотів бодай роззутися, але не люблю перевзуватись при незнайомих жінках.