Тут можна змоделювати собі вуса під мексіканського бандита, під німецького імператора Вільгельма чи під Гітлера (в одного з перукарів неподалік від будинку, де я живу, висить плакат: «Якби гладенько виголений Гітлер вийшов на вулицю, хто б його пізнав?»). Старовинний британський критерій елегантності: в джентльмена неодмінно має бути випещена рослинність на обличчі— вважається, що це сприяє кращому ставленню дівчат і авторитетові у середовищі колег. Щодо мене, то — які там дівчата! А втім...
З однією дівчиною я познайомився в Центральному парку: звуть її Кет, вона юна, руда й вертлява. Спочатку Кет не знала, з якої я країни. А коли дізналася — не злякалась, д зацікавлено запитала в мене по телефону, чи був я хоч раз у Москві. Але і це, як з’ясувалося, не дуже її цікавило. Кет докладно мене розпитувала, як у нас живе молодь — отакі дівчата, як вона. Інформації в неї не було ніякої. На що вже наших школярів, молодих робітників чи студентів переповнено знанням про Америку (і в основному доброзичливим знанням), то тут про нас засвоїли всякі дурниці або не знають зовсім нічого. Вчора по телебаченню я дивився двогодинний художній фільм про те, як радянські люди просто-таки знемагають від бажання переїхати до Америки. Фільм будувався навколо оповіді про життя наших рибалок; знаєш, якби я справді народився в країні, так густо населеній людьми дивакуватими, а то й просто дурними, як та, що в фільмі вважається Радянським Союзом, напевно, і я був би інакший. Вони вигадують нас гидкими та пришелепуватими, прагнучи викликати принаймні зневагу до нас. А хотіли б ненависть — всезагальну й нестримну, бажання розтоптати нас і стерти з лиця землі. Кожну людину з радянським паспортом — тебе, мене...
Втім,— і це теж важливо,— останні вибори похитнули Рейгана. Не те щоб його владу, але впевненість у тому, що здійснення принципів цієї влади користується загальною підтримкою. Річ навіть не в тому, що після листопада представників демократичної партії в конгресі побільшає; вибори в Америці — захід фінансовий, і чимало факторів вирішують перемогу того чи того кандидата. Але разом з виборами йшов опит населення з найважливіших політичних питань — в опиті все- американська опінія була набагато означеніша. Виписую з журналу «Тайм» за 15 листопада: з 18 мільйонів опитаних 10,8 мільйона висловились за негайне заморожування ядерник арсеналів. Дуже чіткими були вимоги посилити карну відповідальність, страчувати за особливо жорстокі злочини. Не лише журнал, з якого я це виписую, а й президент з радниками переконались, що основна маса населення в їхній країні не вважає Радянську державу головною загрозою, а ядерну зброю — панацеєю від усіх лих.
«Я дуже люблю свою батьківщину,— сказав мені знайомий викладач-славіст в Лоуренсі,— й ніяк не хочу погодитись із тим, що тут мене більше лякають, аніж радують. Особливо останнім часом».
Віра Данем — ти знаєш її, вона бувала в СРСР і виступала в Києві, професор-русист з університету штату Нью-Йорк,— розповідала, що молодь, яка вчиться в їхньому університеті, надто ті, хто вступає до університету сьогодні, чимало пишуть і говорять про свій страх перед смертю, яку, мовляв, «радянські літаки й ракети от-от скинуть на них». Щоб утовкти людям таке у голови, спершу належить позбавити їх найменшого знання про нас; позбавляють...
Згадуєш, наші діти гралися з дітьми наших американських знайомих, що приїздили до Києва років дванадцять тому. За цей час з американських дітей навиховували кого завгодно, в тому числі й переляканих молодих людей, які чекають на радянське бомбардування.
Про що б я тут не писав — думаю про дітей. Про наших, бо для багатьох з них Америка лишається країною хоробрих ковбоїв і невтомних трудівників, які орють землю та зводять хмарочоси. Я хочу, щоб так було завжди, бо твердо вірю в чесну душу й добрі наміри трудової Америки.
Не все так просто, а втім...
ПРЕСА (11)
З газети «Нью-Йорк тайме», 27 вересня 1982 р.
«П’ятнадцять підлітків, дев’ятикласників, сидять у класній кімнаті на шостому поверсі й ведуть бесіди про смерть від радіоактивного опромінення... «Я іду спати, думаючи про те, що роззброєння нереальне і ми повинні вмерти,— каже міс Цайчановер.— Я думаю про те, що можу не прокинутися вранці...»
З журналу «Ньюсуїк», 11 жовтня 1982 р.
«Психіатр з Бостона розповів нещодавно про одинадцятирічну дівчинку, яку непокоїть питання, чи вистачить у неї часу, щоб покінчити з собою після того, як почнеться ядерна війна. В школі Кроссроудс в Санта-Моніці випускник Тім Вуд сказав: «Напевно, ліпше б я не знав, аніж мені відати, що хтось протягом 24 годин здатен припинити моє життя». П’ятеро однокласників у середній школі з ІСТ-Вінд зор проводять дні в класах, святково прикрашених зображеннями героїв мультфільмів; їхні ночі розтривожено снами про кінець світу. Говорить десятирічний Росс Філд: «Росіяни можуть послати ракету, і я буду мертвий протягом двох хвилин...»