Сьогодні ми з Кет хотіли пройтися в бік Таймс-скверу; це самісінький центр, нью-йоркська «стометрівка», там перехрещуються шляхи Нью-Йорка, чимало його достоїнств і пороків найяскравіше сяють саме там; крім усього іншого, це одне з найбільш атракціонних і найбільш сяючих місць на Манхет- тені.
Ми ще трохи поговорили про особливості міського життя: треба мати на увазі, що молоді американці студентського віку, як правило, люди дуже поважні й люблять довгі, роздумливі бесіди. Все, про що я пишу в цьому розділі, ми справді перебалакали на рівних — Кет і я, удвічі старший за неї. А коли зовсім конкретно, то, почавши від бесіди про металеву білизну, ми пригадали людину, яку радіо, телебачення й преса щойно прозивали страшним злочинцем і маніяком.
І негр замкнувся з п’ятьма заложниками і з кольтом, вкраденим у полісмена, у підвалі нью-йоркської лікарні в Брук- ліні. Поліція обклала підвал зусебіч. Ларі Вандейк, тридцятитрьохрічний чорношкірий злочинець з аристократичним фламандським прізвищем, сказав, що відпустить заложників лише в тім разі, коли йому дозволять виступити по національному телебаченню. Виступити врешті-решт дозволили. Заложники один за одним повилазили крізь підвальне вікно; останнім вийшов сам Вандейк, величезний вусань у нейлоновій куртці. Він підійшов до мікрофонів величезної телестанції, схопив один з них і почав кричати: «Я не божевільний! Я людина, яка прагнула волі! Ви мене зловили: ось він я!» Негр помовчав і вже спокійним голосом звернувся до репортерського натовпу: «Я прагну волі, та не здобув її. Ми не злочинці! Це багатії злочинці!» Вандейкові наклали наручники, й він поїхав з ескортом, не меншим за той, що охороняє полотна його славного однофамільця.
Надто в багатьох обставинах тут визначальну роль відіграють категорії «багатий», «бідний»,— коли людина позбувається грошей, їй відтинають головні шляхи в світ. Людина може проти цього повстати, і форми протесту бувають розмаїтими — ось з такими включно...
Дивлюсь на вас, розмовляю з вами,— сказала Кет,— І думаю, що такий потік негативної інформації, у який ви втрапили, вимагає стійкості, щоб не потонути..,
А ви не потопаєте?
Не потопаю,— серйозно відповіла Кет.— Я читала,
у вашій країні про вади не пишуть, через це така кількість некрасивих вчинків та гидких ситуацій може вас травмувати.— Вона примружилася й почала роздивлятись мене, явно збираючись сказати що-небудь іще. Трохи подумала й запитала, хитнувши кінчиками пальців лампу над нашим столиком:—У вас в редакції, там, удома, багато людей працює?
Чимало,— сказав я, зупинив лампу, що хиталася маятником, і назвав їй точну цифру.
А жінок між ними багато?
Я замислився, полічив подумки всіх жінок, врахувавши прибиральницю, яка в нас на півставки, і сказав Кет, що приблизно третина співробітників — жінки.
Ну от,— серйозно зауважила співрозмовниця.— Чоловічий шовінізм. І ви...
В Америці у багатьох жінок почуття власної гідності загострене до болю; вони вимагають, щоб усе нарівно і ніяк не інакше, пояснень не дослуховують. Річ у тім, що вічний прин-цип американської рівноправності можна б сформулювати так: «Тут усі рівні, наша демократія незрівнянна. Але, попри конституційну рівність, білі чоловіки англосаксонського походження, протестантського віровизнання рівніші за всіх». Щодо жінок, то місця в них різноманітні, але в головному традиційні...
— От зайшла я до вас,— сказала Кет.— Ми сидимо в барі й п’ємо каву. Та коли ви мене зустріли й повели до себе, про що подумав адміністратор? В голові йому клацнув звичний стереотип, і — головою ручуся — адміністратор подумав про єдине: мешканець повів до себе дівчину розважатись...
Я ще раз уважно озирнув маленький порожній бар.
Тієї миті бармен думав про щось подібне, бо зготував і подав нам нову каву досить грайливо. Я строго глянув на бармена, й він припинив усмішечки. Кет мала рацію: стереотипи визначаються загальною ситуацією в суспільстві, виникають надовго і зразу в багатьох.
Що я міг заперечити? Читати для Кет лекцію про становище радянських жінок, а тим більше переповідати цю лекцію вам зараз сенсу мало. Але дещо я їй розповів. V американок це болюче місце — протягом усієї своєї історії вони борються за рівні права з чоловічою половиною Америки. Фактично вони заявили про ці права ще в добу першопрохідців, піонерів, коли жінки разом з чоловіками гнали вози зі сходу на захід — через весь континент — і стріляли, і гарцювали, і будували не гірше за чоловіків.
Але нині, за офіційною статистикою, чоловіки-програмісти і чоловіки-адвокати дістають на третину, а чоловіки-медики на чверть більшу за жінок платню за ту саму працю. Чоловіки-вчителі й чоловіки-клерки, навіть чоловіки-портьє заробляють на відсотків 20—25 більше. Немає жодного легального фаху, де жінка могла б заробити більше за чоловіка на такій самій посаді. Я вичитав це у липневому номері журналу «Тайм». Про жінок-працівників я вже згадував; вони ще не можуть приймати законів на свій захист — надто нечисленні вони, хоч деякі досить помітні. Нещодавно вперше в історії США жінка на ім’я Джін Кіркпатрік стала постійним (і, на жаль, найреакційнішим за всі часи) представником своєї країни в ООН. Нещодавно (теж уперше за історію Сполучених Штатів) перша жінка, Сандра О’Коннор, стала членом Верховного суду США. Так чи інакше, з 450 посад, які в США вважаються за найвищі, жінки займають 45, і це число ледь- ледь збільшилося за останні роки, коли попередній і теперішній президенти вели особливо запеклу борню за голоси. Втім,голоси голосами, але призначення жінок на престижні посади вважається чимсь незвичайним не лише для американської влади, а й для американського бога. Довідавшись, що до складу Верховного суду вперше за 191 рік його існування увійшла жінка, один з керівників фундаменталістської церкви, преподобний Джері Фалвел сказав, що це «образливо для порядних християн».