Жінка, певно, відчула мій стан, бо заметушилась, тягнучи зі спальні вживані рушники та біжачи туди з новими. Вона припинила пилососити ворсисту підлогу мого житла й зібралася йти. Але раптом Марія наважилася мені порадити — я міг би й сам здогадатися, що таке трапиться; жінка зобов’язана від- реагувати на те, що чоловік хворий. Материнський інстинкт плюс ввічливість, плюс іще багато чого; якщо жінка принципово не помічає людських страждань довкола — щось із нею катастрофічно негаразд. Чоловіки менше чуйні; я теж.
—- Пити «Бадвайзер»,— сказала мені жінка своєю загадковою мовою, вказуючи на рекламу пива з обкладинки журналу, що лежав на столі.
— Пиво? — здивувався я.
О, пиво, пиво! Півсклянки,— жінка зраділа, що я підказав їй призабуте слово.— Дуже гаряче. Зразу. Можна і не «Бадвайзер». Інше пиво.
Можливо, горілку краще?
Горілка ні,— сказала вона.— Гаряче пиво. Півсклянки. І гаряча ванна. Багато солі сипати ванну.
В мене немає солі. В мене є оселедець,— спробував пожартувати я, відчуваючи, як між лопатками повільно повзе по спині зимний струмінчик поту, і розуміючи, що нічого приємного це мені не обіцяє.
Жінка мовчала.
В мене немає солі,— повторив я.— Дякую. До побачення...
Я принесу вам сіль,— захитала жінка головою.— Банку. В Америці хворіти дуже дорого. Дуже-дуже дорого тут хворіти.
У вас, певно, багато дітей,— спробував я змінити тему розмови.
Принесу,— сказала жінка, виходячи. Мені здалося, що коли вона поверталась, щоб викотити з кімнати пилосос і столик з розчинами, по обличчю в неї текли сльози. Знаєте, буває такий плач — сльози миттю заливають усе лице. Ви ніколи не звертали уваги?
Нью-Йорк за моїм вікном дихав іще важче за мене, верещав своїми автомобілями, гуркотів та співав, як звичайно. Нью- Йорк був у моєму телевізорі та, здається, мікробами у мене в легенях. Нам належало якось зжитися на ці три місяці, але спершу мені належало видужати.ПРЕСА (1)
З газети «Нью-Йорк тайме», 19 жовтня 1982 р.
«Минулого місяця кількість бездомних у місті перевищила 36 000, чотири роки тому місто мало тільки 1800 ліжок для бездомних, нині в нас є 4350 таких ліжок. Цього замало...» З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.
«Щороку понад 20 мільйонів бездомних тварин збирають в прийомним. Асоціація опіки над тваринами зуміла знайти притулок для 14000 осиротілих тварин, враховуючи сюди 8600 собак. Але необхідно прилаштувати більшу кількість. У жовтні оголошується загальнонаціональний місячник «Притулку для песика». Всі щеплення ми забезпечимо безкоштовно...»
З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.
«Ви можете орендувати цілі поверхи в будинку № 350 по Ііарк-авеню (між 51-ю і 52-ю вулицями), можна орендувати й мешкання, розташовані на кількох рівнях,—усе на ваш вибір. Це добре прилаштування капіталу...»
З газети «Русский голос», 18 листопада 1982 р.
«Було близько сьомої вечора, коли, вдягнувши звичайну куртку і джинси, я прийшла до притулку. Служниця сказала, що мене відвезуть до нічліжного будинку в Квінсі, а поки що мені треба прийняти душ.
В обшарпаному малому коридорчику я стала в чергу. Нарешті служниця відвела мене до кімнати, де зразу ж вдарив у ніс запах немитих тіл і застояного тютюнового диму. Кинувши мені рушник, який вже багато разів уживали, вона вказала на двері душової й попередила: «Зачини двері на засув». Душова була похмура, з численними дірками в стіні, поламаними гачками для одягу, шматком брудного мила й калюжами на підлозі-. Паперових серветок не було, зате жуки й таргани повзали повсюдно...
Приміщення, куди нас привели, нагадувало палату тюремного госпіталю: в довгій залі рядами стояли залізні ліжка. Мене підвели до одного з них, вкритого пожовклим простирадлом, у головах лежала вся геть поплямлена подушка без наволочки... Багато хто спав, накрившись простирадлами з головою, і лиш одна, в кутку, ввімкнула своє радіо... Протягом ночі я очей не склепила.