Під лампою біля дверей світилося обличчя Семена Каца з очима, які повилазили з орбіт,— я ніколи не бачив таких великих очей. Щось сталося.
В залі було душнувато, але люди сиділи зосереджено, слухали уважно й реагували на кожен вірш. Напевно, вони розуміли не все, досвід поетичних вечорів у них зовсім невеликий, але перед початком виступу, коли на другому поверсі клубу мене частували варениками з сиром, жінка, яка ліпила ті вареники (на стіні велике оголошення: «Вареники з собою — 2.45 долара 12 штук»), сказала: «Дякую, Ви собі не уявляєте, як це важливо, що ви отак узяли й прийшли. До нас поети не ходять.
І вірші ми пам’ятаємо лише ті, материні, з дитинства...»
Як багато на світі усього, що поєднує людей! Слова, пам’ять, праця — почну перелічувати, список виявиться задовгим. Це ж людей і роз’єднує: слова, праця, пам’ять... Згадую: Михайло Лагойда з Пасайка в штаті Нью-Джерсі сів зі мною, замовив порцію вареників і розповів, як у тридцяті роки працював у шахтах у штаті Пенсільванія, а на танці приїздив з друзями в Пасайк, містечко, довкола якого і в якому було так багато швацьких закладів, а значить — доволі наречених. «В п’ятницю увечері приїздили ми на танці, в неділю увечері приїздили додому вже жонатими, а в понеділок рано йшди у вибої під чужу важку землю; багато хто лишився у ній назавше...»
Вони сиділи зараз переді мною в широкій залі. Ця зала — аргумент на користь того, що зло не всевладне: скільки ж їх вчили, скільки заплутували, скільки брехали про нас і веліли нас ненавидіти,— а люди вистояли в усіх штормах і крізь всі шторми зберегли себе, пронесли повагу до землі предків і надію на те, що колись їхня найперша вітчизна, перший корінь, і та країна, громадянами якої стали більшість із старих трудових емігрантів, заживуть мирно.
Сашко Восток, нащадок карпатських лемків, молодий викладач-славіст, сказав мені дуже точно: «Нам стільки років утовкмачували, що людина самотня, і що народ самотній, і що в збереженні цих самотностей єдиний сенс життя. Але ж різанина, влаштована під ізраїльсько-американським! покровительством у палестинських таборах на ліванській землі,— це і є втілений націоналізм; велика мрія малих людців про панування, про те, що страхом і силою можна підкорити собі світ. В Америці нині зводить пику лютий американський шовінізм — і він ще накоїть лиха...»
Я стояв на сцені, дивився на Семена Каца і думав, що він іще не притулився тут ніде, і такого клубу в нього немає, і в усьому суцільні втрати, і не знати ще, чи схоче його прийняти старий край. Він подзвонив мені напередодні, заплакав уперше за час знайомства і сказав, що більше не може в цім озвірінні; що Володя-Уолтер в лікарні, у госпіталі святого Патріка, а Марія цього не пробачить Семенові. Семенові не казахи, що саме з хлопчиком; він сам вирішив, що Володя отруївся цукеркою. Пішов на Хеллоуїн і з’їв отруйну цукерку.
Мені ще належало читати вірші; я показав Семенові, що бачу його, але продовжував читати, а Кац дивився на мене й не реагував на мої знаки.
Що тут читати?
Ну що я прочитаю вісімдесятирічному Леонові Толопку, багаторічному редакторові прогресивної української газети? Що я прочитаю Михайлові Ганусяку, чия дружина зараз вмирає від раку в тутешній лікарні, а він таки прийшов...
Вчора я обідав у Михайла Торченка і спостерігав на телеекрані, як чудовий британський актор Алек Гінесс грає такого собі «виловлювана радянських шпигунів» — він молов дурниці, викладаючи свої погляди й погляди свого відомства на революцію взагалі й життя радянських людей зокрема,— нині з американських телеекранів можна почути й не таке.
Цьому вірять? — спитав я тоді в господаря.
Не надто. Набридло,— відповів мені Михайло Торченко, один з керівників Ліги американських українців, що єднає сьогодні людей українського походження, які не забули про Україну і з повагою стежать за життям радянського народу.
Торченко зробив коротку паузу й додав:
За п’ятдесят шість років свого життя в Сполучених Штатах я ще не пам’ятаю такої шаленої та нахабної кампанії проти СРСР; навіть в часи маккартизму, здається, було легше. Тут, в Брукліні, я мешкаю не серед найбагатших ньюйоркців; двічі- тричі на день мене зупиняють просто на вулиці наші негри, латиноамериканці, щоб сказати, що немає в них за душею нічого ворожого або злого до радянських людей. Так що навіть під брудним дощем різноманітної й крикливої антирадянщини люди не вірять їй. Хто я такий? Але, знаючи, що в мене багато друзів у Радянському Союзі, вони звертаються до мене, сусіди мої, бо і Рейган, і Шульц, і Уайнбергер —- це іще не вся наша країна. Далеко не вся...Михайло Торченко щойно відсвяткував своє вісімдесятиріччя. Його нагородили радянським орденом Дружби народів, і він їздив одержувати його до Києва. Ми згадуємо спільних знайомих, розмовляємо про те, які наші люди щирі й гостинні. Телевізор у кутку хоче зацікавити нас гонитвою за якимсь Володимиром, розбійником радянського, природно, походження. Машинально глянувши на екран, Торченко повільно простягує руку, вимикає його і каже слова, які навіть у тутешній пресі без гальм не друкуються. Подумки я вимовляю точно такі ж слова, й ми сміємося.