Країна з’їхала з рейок не сьогодні: катастрофа визрівала., Усе складалось одне до одного: В’єтнам, близькосхідні кризи, «Уотергейт» і скинення Ніксона — і все вибухнуло в теперішній істерії. «Нью-Йорк тайме» пише прямо; редактори добре знають, що попередні президенти також не палали любов’ю до нас, але такого не бувало при жодному. Цитую: «Адміністрація Рейгана проводить ядерну стратегію, яка на 180 градусів розминається з політикою всіх президентів від часів Ейзенхауера.
...Починаючи з п’ятдесятих років, у політиці Сполучених Штатів робився наголос на важливості відвернення ядерної війни, забезпечення ядерної стабільності і зменшення ймовірності випадкового ядерного конфлікту... Нині адміністрація Рейгана рухається в протилежному напрямку, а її політика значною мірою збільшує ризик термоядерної катастрофи».
Тут поступово відзвичаюються від мислення категоріями однієї людини чи навіть тисячі людей. На конференції в Колумбійському університеті Нью-Йорка щойно виступив професор-радіолог Герберт Абрамс, який спокійнісінько підрахував з трибуни: «Якби вибухнула 65-мегатонна бомба, то за кілька хвилин загинуло б 83 мільйони людей, а 137 мільйонів померло б протягом найближчого місяця».
Не знаю, ким треба бути, щоб вести справи до цього. Але ненависть засліплює...
Гаразд, після повернення я розповім тобі про все це. А поки я щиро сумую, що зник Володя — шукатиму його лице в натовпах, чекатиму на його голос у телефоні. Люди не повинні зникати, тим більше молоді люди. Найгірше, коли щось негаразд з дітьми, бо це біда, спрямована у майбутнє; з дітьми не повинно траплятися нічого поганого — нехай уже ліпше з нами, з дорослими, ми витримаємо.
На цьому я, певно, закінчу. Далі кілька вирізок: Америці тривожно від того, що діється з її дорослими сьогоднішнього та прийдешнього днів,— де вже їм Володю шукати..
ПРЕСА (15
З журналу «Ньюсуїк», 18 жовтня 1982 р.
«Нація дітей, які втекли.
Нове покоління американських підлітків-утікачів: найчастіше це крок відчаю. Вони найменш подібні до своїх романтичних попередників від Гека Фінна до «дітей-квітів», а найбільше схожі на біженців... «Ці діти тікають від чогось, а не до чогось»,— сказав Рассел Франк, директор Бостонського будинку для безпритульних. Близько половини рятуються від фізичних страждань, включно із статевими замахами.' Все більше «економічних біженців», покинутих безробітними, які вже не'здатні їх утримувати... Деякі, яких начебто й не женуть з дому, виганяються звідти насильствами, пияцтвом та іншими ознаками родинного занепаду. «Чотирнадцятирічний підліток нездатен чітко з’ясувати собі, що батько в нього перебуває в депресивному стані, бо втратив працю,— каже" вашінгтонський фахівець із суспільних взаємин Роббі Кал- лавей.— Що гіршають економічні обставини, то більше й більше Дітей опиняється на вулиці». В Сполучених Штатах немає комп’ютерного обліку пропащих дітей, як ведеться
облік автомобілів, які вкрадено; але за найскромнішими обрахунками щороку близько мільйона дітей у віці від десяти до сімнадцяти років ідуть з дому.«.»
З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 9 серпня 1982 г. «...Дорослішання в Америці приховує в собі більше болю, ніж радощів... Чимало з 47,6 мільйона дітей Америки, яким не виповнилося ще чотирнадцяти, покинуті чи страждають... Дворічного хлопчика в Нью-Йорку дванадцять разів поранено 30-сантиметровим ножем. Його матір звинувачується у замаху на вбивство... Семимісячна фермерська дитина на Флоріді вмерла від інфекції — смерть можна було попередити, якби дитина не була такою виснаженою...
Кількість повідомлень про катування дітей зросла з 413 тисяч у 1976 році до 789 тисяч у 1980».
З газети «Дейлі ньюс», 23 вересня 1982 р.
«Хлопчик на Манхеттені звинувачується у вбивстві; минулої ночі він убив ножем свою матір, коли та відмовилася допомогти йому робити уроки».
З журналу «Ньюсуїк», 11 жовтня 1982 р.
«Підлітки часто розглядають ядерну загрозу як останню прикрість, завдану їм дорослими. Ось що занотував у своєму щоденнику десятикласник з Бостона: «В мене вже немає дитинства, яке можна знищити. Дитинство нині запрограмоване на самознищення».
РОЗДІЛ 10
По четвертому каналу нью-йоркського телебачення йде програма міських новин. В інтервалах між повідомленнями про згорілих, задушених чи зарубаних сокирами бабусь (десь блукає американський Раскольников) передають рекламні ролики найпопулярніших бродвейських мюзиклів «Евіта» й «42-а вулиця». Все це йде підряд — рухливі обличчя театральних зірок і судомні лиця бабусь, застиглі назавше. Мені вже скоро відлітати звідси — днів за двадцять, але нью-йоркські калейдоскопи приносять картини муки, перетахльовані з картинами краси, і пам’ять відновлює ці чергування.