В Америці взагалі й в Нью-Йорку зокрема у більшості крайнощів має бути інший полюс — так би мовити, товар на протилежний смак. Навколо Таймс-сквер розташовано найкращі театри країни; колись тут було зосереджено й зали найбільших кінопрем’ер, але до нашого часу дожили тільки театри,
Дожили, вистояли в боріннях, змінились, але тримаються
Колись тут царювало кіно, те, минуле, образ якого живий не тільки в пам’яті людей зовсім уже літніх, а і в моїй пам’яті Згадую кінопрем’єру «Моєї чарівної леді» — мюзикла за «Пігмаліоном» Бернарда Шоу — з плюшевою завісою перед екраном, з антрактом між двома серіями, з живим оркестром, який грав увертюру перед початком сеансу, з гостями, чиї діаманти сяяли яскравіше від люстр. Було це в середині шістдесятих років, але за минулі двадцять літ весь район колись славних кінотеатрів став іншим. Реклами не те щоб моргаючи, а підморгуючи кличуть на фільм, позначений іксами, які попереджають про надзвичайну непристойність видовища й про те, що діти не допускаються. Крутять відверту, цілком нахабну порнографію, навіть без натяків ца художність, так би мовити, інструктаж для зацікавлених, крутять і порнографію з претензіями на художність: від «класики жанру», фільмів «Габрієль» та «Глибока горлянка», до відносно нового «Калігули». І нічого більше — сеанси йдуть «нон стоп», тобто світло в залі не спалахує ніколи, і можна усе це діло оглядати з середини, з кінця і скільки разів витримаєш підряд. Витримує мало хто — слово честі, це нецікаво; але кінотеатри живуть, отже, глядач є, а квитки продаються — шедеври типу «Вечеря в борделі», «Оргія в монастирі» чи «Стюардеси без білизни» (кілька назв з тих, які ще можна наводити) продовжують струшувати уяву туристів з добропорядної американської глибинки (подібні видовища дозволені далеко не всюди) чи приїжджих з країн, де такого не показують.
...Але контраст таки разючий, бо зліва, від бродвейського заходу, вечорами виходить на Таймс-сквер люд вишуканий, театральний, і вивіски запрошують на вистави високого класу, принаймні одна-дві такі в Нью-Йорку завжди знайдуться. Добір акторів дуже суворий; тутешні театри не репертуарні, як у нас, а грають з дня у день єдину виставу, доки глядачі купують квитки. А квитки не дешеві — на «Евіту», скажімо, чи на «Котів» пристойні місця коштують по сорок доларів — це вартісь цілком пристойного касетного магнітофона, радіоприймача, доброго годинника. Але на вдалі вистави місця однаково слід замовляти наперед, і вони продаються таким чином1, що театральні каси зачиняються через аншлаги; мрія адміністраторів усього світу. Таке буває нечасто, особливо тепер, але трапляється.
Ще одна каса — особлива. В центрі Таймс-сквер, біля будівельного майданчика, створеного замість двох зруйнованих театриків і розчищеного під місце для готелю, стоїть звичай-ний кіоск, схожий на наші газетні, де продаються всі досі не реалізовані квитки на сьогоднішні вистави в довколишніх театрах. Квитки продаються з великою знижкою, і зранку можна бачити велетенські черги, які тягнуться іноді на цілий квартал. Багато людей приходить сюди випадково, а дехто — надивившись реклам. Найдорожчі та найгучніші вистави не шкодують грошей на рекламу, на показ найефектніших сцен. Існує, крім того, вузьке коло театральних рецензентів, особливо таких авторитетних, як працівники головних нью-йоркських видань. Доля вистави величезною мірою залежить від них, бо американці неохоче відвідують вистави, про які не пишуть, В театрах є навіть спеціальні агенти по зв’язках з пресою, які займаються роздаванням контрамарок та організацією обідів для критиків в знаменитих ресторанах, таких як «Сарді». Так що доля знаменитої вистави — справа непроста.
А щоб зіграти у такій виставі, належить пройти дуже суворий відбір; на ролі претендують вершки театральної Америки, а часом і кінозірки зі світовими іменами (нині, наприклад, грають Елізабет Тейлор, Рашель Уелш, Річард Бартон). З тридцяти тисяч професійних акторів, зареєстрованих у Нью- Йорку, сяку-таку працю мають лише близько шести тисяч. Кілька днів тому телебачення показало конкурс, що проводився навіть не театром, а місцевим цирком, який запросив на тимчасову роботу сім танцюристок, яким належало супроводити вихід слона. За ці сім місць змагалися майже сто професійних балерин, хоч, самі розумієте, у творчому відношенні ця праця «не дуже». Та коли немає ніякої...