— Якщо я робитиму те, що треба, то, може, мені пощастить заручитися підтримкою якоїсь літньої дами .й створити власний театр. Треба бути хазяїном своєї долі, бо інакше в люди не виб’єшся.
Джулія незабаром переконалася, що він дуже ощадливий. Та їй було це байдуже; більш того, їй подобалось те, що він рахує кожне пенні. Тим-то, коли вони їли разом або вирушали в неділю на якусь прогулянку, вона ніколи не забувала платити за себе сама. Вона ж легко розтринькувала гроші, часто на тиждень-два запізнювалася з оплатою рахунку за квартиру, а тому захоплювалася Майклом, який дуже не любив мати борги й примудрявся навіть щотижня заощаджувати якусь суму із свого невеликого заробітку. Він хотів назбирати досить грошей для того, щоб згодом, приїхавши в Лондон, не хапатися за першу-ліпшу запропоновану роль, а мати змогу почекати трохи, аж доки не нагодиться щось більш путнє. Його старі жили майже виключно на батькову пенсію, і, пославши сина в Кембріджський університет, вони пішли на справжню жертву. Наполіг на цьому батько, який не хотів, щоб син його став актором.
— Якщо ти вже вирішив так, то я, певно, не зможу тебе зупинити, — сказав він. — Але, чорт забирай, я хочу, щоб освіта в тебе була джентльменська!
Джулії дуже приємно було дізнатись, що батько Майкла — полковник; на неї справляли велике враження Майклові розповіді про якогось родича, котрий за часів Регентства програв у карти свій маєток Уайт, і їй подобався перстень Майкла — з кабанячою головою й девізом: «Nemo me impune lacessit».
— Скидається на те, що ти пишаєшся предками більше, ніж своєю класичною вродою, — закохано сказала вона.
— Вродливим може бути хто завгодно, — відповів він, мило посміхаючись, — але не кожний може належати до пристойної родини. Правду кажучи, я дуже радий, що мій старий — джентльмен.
Вона зважилася:
— А мій батько — ветеринар.
На мить обличчя Майкла закам’яніло, та він одразу опанував себе й засміявся.
— Зрештою, хто батьки — це не має значення. Мій старий часто розповідав мені про ветеринара з свого полку. Звичайно, вважалося, що він належить до командного складу. Тато завжди казав, що цей ветеринар був одним з найкращих офіцерів.
А ще Джулія пишалася з того, що Майкл навчався в Кембріджі. Під час змагань з веслування він захищав честь коледжу, і деякий час його навіть збиралися включити до збірної університету.
— Як би я хотів мати голубу стрічку![22] Вона б придалася мені в театрі. Ото була б реклама!
Джулія не знала — розуміє він, що вона закохана в нього, чи ні. Майкл ніколи не упадав за нею. Її товариство подобалося йому, і, коли вони бували в якійсь компанії, він майже ні на крок не відходив від неї. Іноді, в неділю, їх запрошували в гості — на обід чи на бучну вечерю, — і він, здавалось, вважав цілком природним, що вони йдуть разом г разом повертаються додому. Прощаючись, він цілував її — так, як цілував би ту літню жінку, з якою виступав разом у «Кандіді». До Джулії він ставився приязно, добродушно й сердечно, але дівчина з болем усвідомлювала, що для нього вона тільки товариш, не більше. Та Джулія знала також, що Майкл взагалі ні в кого не закоханий. Жінки писали йому любовні листи, але він, сміючись, читав їх Джулії, а коли йому присилали квіти, він одразу віддавав їх дівчині.
— От ідіотки, — сказав він якось. — І чого їм треба?
— По-моєму, здогадатися неважко, — сухо відповіла Джулія.
Хоч вона знала, як байдуже він ставиться до таких проявів уваги, проте щоразу злилася й ревнувала.
— Я не такий дурний, щоб лигатися з міддлпулськими жінками. Вони ж усі — страшенні міщанки. Тут і незчуєшся, як чийсь розлючений батечко прибіжить з криком — одружуйся з моєю дочкою.
Джулія спробувала вивідати, чи не був він у когось закоханий, коли грав у трупі Бенсона. Вона з’ясувала, що кілька дівчат зазіхали на нього, але він твердо вирішив не залицятися до актрис своєї трупи, бо це, мовляв, обов’язково закінчується скандалом.
— Ти ж знаєш, як у нас полюбляють плітки. І дня не минуло б, як уся трупа вже знала б геть усе. І взагалі, починаючи таке діло, ніколи не знаєш, чим воно скінчиться. А я не хотів ризикувати.