Хоч яка чужа нам суб’єктивістська концепція творчості, сформульована Моемом у романі, або його спроба трактувати контроверзу «митець — буржуазне суспільство» ніби якусь «метафізичну константу», що втілює собою «одвічне змагання духу та матерії», — «Місяць і гріш» твір об’єктивно антибуржуазний, бо Моемові пощастило в ньому вкрай переконливо з естетичного погляду простежити правдиві причини трагічного усамітнення митця в буржуазному суспільстві, розкрити в усій повноті огидну суть справжніх «демонів, що роздирають його душу».
В самій назві роману — «Місяць і гріш» — відкриваються перед нами ті ворожі сили, що, заходячи одна з одною в антагоністичну, нерозв’язну суперечність, визначили собою трагічну колізію книжки: чуттєва радість злиття з природою — і бездушний жуйний автоматизм міщанського буття; велична в «природності» свого світосприймання людина, що «звільнилася» з кайданів буржуазної цивілізації, — й механізовані ляльки, підпорядковані лише велінням знеособленого й знелюдненого «суспільного організму»; те прекрасне й високе, що його вносить із собою в життя справжнє мистецтво, натхнене присутністю людини, — і фальшивий світ пласких естетичних цінностей самовдоволеного міщанства, що давно вже стали прямим еквівалентом цінностей матеріальних…
І коли Стрікленд, хоч який двоїстий цей образ, став у романі Моема, всупереч його концепції творчості, втіленням тієї світлої, чистої, життєствердної сили, що таїться біля джерел мистецького творення, то дружина його — вродлива сита буржуазна самичка, «молочна сестра» Рут Морз — героїні «Мартіна Ідена» — це для Моема страхітливий символ філістерської обмеженості, міщанського себелюбства, самовдоволеного еготизму всіх тих страшних сил, що, паразитуючи на «тілі» буржуазної культури, сушачи її «плоть» та спиваючи останні життєві соки, перетворюються на демонічну злісну стихію, що безжально вбиває творчий первісток у житті.
Достеменний підтекст роману випав, однак, із поля зору читача двадцятих років. І на те були свої глибокі причини. Оглушене залпом «Аврори», націленим у саме серце буржуазного світу, європейське міщанство поволі, але неухильно сповзало на обочини історії. Прагнучи відігнати чимдалі від себе криваві привиддя відгримілої війни, вперто не бажаючи помічати світанок нового дня, що зайнявся на Сході, воно хотіло лиш одного — забуття! Його шукали в вині, в безумних пестощах продажного кохання, в нестямних ритмах джазу, що шматували тишу, навислу над землею, наїжаченою хрестами братських могил. Та й це не давало жаданого спокою. І тоді на підмогу прийшла бульварна література. Грубі романи в жовтих обкладинках закликали читача втікати у вигаданий, вузенький світок еротики, дрібних почуттів, міщанського добробуту, плиткої «післяобідньої» філософії. Занурюючи читача в нірвану, в світ казкових марень і фантасмагоричних видив, вона заносила його в глиб віків або в далекі екзотичні краї, що мирно дрімають під густою синявою південного неба…
Вперто не бажаючи помічати того, що в гротескному образі місіс Стрікленд перед ним постало його власне відображення, міщанський читач розгледів у Моемовому романі тільки його екзотичне тло, його романтичний серпанок. «Поетично піднесений світ, що постає на сторінках нового роману Моема, — писав свого часу рецензент книжкового додатку до газети «Таймс», — дозволяє нам хоча б на часину відлетіти на крилах романтичної мрії з остогидлої нам дійсності… Пробуджуючи читачеву увагу, він відроджує в нашій душі те первісне поривання до захмарних висот, яке вже не знає тупих законів земного тяжіння».
Отаке трактування роману Моема, перейнятого пафосом заперечення буржуазних цінностей, немало сприяло утвердженню в західному літературознавстві відверто хибних уявлень про цілеспрямовання Моемової творчості. Письменника, що видав такі, по суті, антнбуржуазні твори, як п’єси «Людина честі» (1904), «Поміщики» (1910), «Коло» (1921), «Шепі» (1933), оповідання «Дощ», «За п’ять годин до полуденка», «Гонолулу», «Падіння Едварта Бернарда», романи «Тягар жадань людських», «Карусель», «Місяць і гріш», не раз проголошували «літературним снобом», «денді-естетиком», «декадентом», що його твори являють собою «нескінченні варіації все того самого любовного трикутника».
На перший погляд роман «Лицедії», що з ним ми знайомимо тепер українського читача, ніби цілком укладається в рамці такої дефініції: стандартна любовна інтрига, трагедія актриси, що її літа минають, одурений чоловік, цинік-полюбовник — і в фіналі моральне «відродження» героїні, що назавше зреклася «маленьких радощів життя» задля «великої правди мистецтва».