Він збентежено всміхнувся.
— Розумієш, люба, мій батько — людина старомодна, і дечого він просто не може зрозуміти. Звичайно, я не хочу вимагати, щоб ти брехала, але, боюсь, якщо він дізнається, що твій батько ветеринар, то це його трошки, ну… спантеличить. Коли я запитував їх у листі, чи можна приїхати з тобою, то написав, що твій батько — лікар…
— О, пусте!
Виявилося, що полковник був зовсім не такий страшний, як Джулія його собі уявляла. Він був щуплий, маленький, із зморшкуватим лицем і коротко підстриженим сивим волоссям. Такий собі підтоптаний аристократ. Його голову хотілося порівняти із зображенням на старій монеті, яка надто довго перебувала в обігу. Поводився він з нею ввічливо, але стримано. Всупереч сподіванням Джулії, яка приготувалася до знайомства з типовим полковником із п’єси, він не був ні в’їдливим причепою, ані тираном. Вона навіть не могла уявити собі, як він вигукує слова команди своїм чемним і досить-таки байдужим голосом. Джулія й не здогадувалася, що він вийшов у відставку після абсолютно безбарвної кар’єри і ось уже багато років підряд задовольнявся працею в садку і грою в бридж у своєму клубі. Він читав «Таймc», щонеділі ходив до церкви й супроводжував свою дружину в гості до сусідок. Місіс Госселін була висока, дебела літня жінка, значно вища за свого чоловіка, і здавалось, вона завжди намагалася трохи нахилятися, аби виглядати нижчою. Лице її зберігало сліди колишньої вроди — про такі обличчя мимоволі думаєш: колись воно було, мабуть, прекрасне. Зачісувалася місіс Госселін на проділ посередині, стягаючи волосся на потилиці в тугий клубок. Завдяки своїм класичним рисам і високому зростові, вона справляла враження людини владної й твердої вдачі, але Джулія дуже швидко переконалася, що» насправді місіс Госселін — жінка дуже лагідна й скромна. Рухи її були сковані й незграбні, а старомодне, надміру пишне вбрання зовсім їй не пасувало. Джулії, яка зовсім не знала, що то таке зніяковіння, манери її видалися кумедними й зворушливими. Місіс Госселін ніколи раніше не доводилося розмовляти з актрисами, і тепер вона не знала, як поводитися. Маєток Госселінів не відзначався імпозантністю — це був невеличкий самотній будиночок, що стояв посеред оточеного живоплотом садка. Майклові батьки провели кілька років в Індії, і тому в усіх кімнатах будинку лежали й висіли вишивки з індійськими орнаментами, стояли великі мідні тарілі й карафи, дерев’яні різьблені індійські столики. Все це були дешеві, куплені на базарі речі, не варті того, щоб везти їх сюди, в Англію.
Джулія була кмітлива й спостережлива дівчина. Вона дуже скоро помітила, що полковник, незважаючи на його стриманість, і місіс Госселін, незважаючи на її збентеження, нишком придивляються до неї. І одразу подумала: Майкл привіз мене для того, щоб показати своїм батькам. Але навіщо ж? На це могла бути одна відповідь, і коли Джулія подумала про неї, її серце забилося дужче у неї в грудях… Майкл хотів, щоб вона справила на старих хороше враження. Інстинкт одразу підказав дівчині, що вона повинна приховувати свою акторську натуру, — і без будь-яких зусиль, без роздумів, відчуваючи просто, що це їм сподобається, вона почала грати роль простої, скромної, простодушної дівчини. Вона гуляла по садку з полковником, уважно слухаючи його розповіді про горох та спаржу; вона допомагала місіс Госселін поливати квіти й витрушувати килимки, якими обвішана була вітальня. З нею вона розмовляла про Майкла. Вона розповідала їй, який він обдарований актор і якою популярністю користується, захоплювалася його вродою. Джулія бачила, що місіс Госселін пишається сином, і інтуїтивно догадалася, що матері буде приємно, якщо вона розкриє їй — начебто мимоволі виказуючи таємницю, яку хотіла б приховати, — що по вуха закохана в нього.
— Певна річ, ми сподіваємося, що з нього вийде хороший актор, — сказала місіс Госселін. — Нам не зовсім подобалося, що він обрав собі сценічну кар’єру; бачте, і по моїй, і по батьковій лінії у нього всі. предки були військові. Але він ні про що інше й слухати не хотів.
— Авжеж, я цілком розумію вас.
— Тепер, звісно, на це дивляться не так, як за часів моєї молодості, але ж він все-таки народився джентльменом.
— О, в наш час акторами стають дуже достойні люди. До них тепер ставляться зовсім інакше.
— Мабуть, що так. Я дуже рада, що ви приїхали до нас. Перед вашим приїздом я трохи нервувала. Боялася, що ви будете вся розмальована і… надто галаслива. А тепер бачу: той, хто не знає вас, нізащо не подумав би, що ви актриса.
(«Ще б пак. Недарма ж я, хай йому чорт, останні дві доби граю роль невинної пастушки!»)
Полковник кінець кінцем настроївся на жартівливий лад і кілька разів грайливо ущипнув її за вушко.