— Ну, а що ти робитимеш тепер? — спитала вона.
— Побуду трохи вдома, обміркую все як слід. Потім, мабуть, подамся до Лондона, спробую влаштуватись у якому-небудь театрі.
Вона знала, що безглуздо було б пропонувати йому повернутися до Міддлпула. Джіммі Ленгтон не візьме його назад.
— А ти поїхала б зі мною в Лондон?
В першу мить Джулія не повірила власним вухам.
— Я? Коханий, ти ж знаєш, що з тобою я ладна їхати хоч на край світу!
— Твій контракт закінчується в цьому сезоні, і тобі вже час подумати про Лондон. В Америці я заощаджував кожен цент, вони мене там називали скнарою, але я не звертав на це уваги. Тепер у мене є щось із півтори тисячі фунтів.
— Боже, Майкл, як це тобі вдалося?
— Зовсім мало витрачав на себе, — він щасливо посміхнувся. — Звичайно, цього замало, щоб заснувати власний театр, але досить для того, щоб одружитися. Тобто я маю на увазі, що у нас буде якийсь фонд на той випадок, якщо нам не пощастить одразу знайти собі ролі чи доведеться кілька місяців побути без роботи.
Джулії на кілька секунд відібрало мову.
— Ти маєш на увазі — одружитися зараз?
— Ну, звичайно, в цьому є певний риск, адже у нас поки що немає нічого в перспективі, але ж іноді треба ризикувати.
Джулія обхопила його голову обома руками й палко поцілувала. Потім глибоко зітхнула.
— Коханий, ти чудо, ти прекрасний, як еллінський бог, але такого дурня, як ти, я ще в своєму житті не бачила!
Того вечора вони пішли в театр, а потім випили шампанського на честь свого одруження й за щасливе майбутнє. Коли вони підійшли до дверей її номера, вона підставила йому обличчя для поцілунку.
— Ти хочеш попрощатися зі мною в коридорі? Може, я зайду на хвилинку?
— Краще не треба, любий, — відповіла вона із спокійною гідністю.
В цю мить вона почувала себе юною аристократкою, яка над усе дорожить традиціями свого великого й давнього роду, яка знає, що незайманість її — це неоціненний скарб; вона відчувала також, що справляє на Майкла надзвичайно добре враження; звичайно, він — справжній джентльмен, а тому, чорт забирай, їй належить поводитися як справжній леді. Власна гра так сподобалася їй, Що, зайшовши до свого номера й демонстративно замкнувши двері, вона пройшлася кілька разів по кімнаті, граціозно вклоняючись ліворуч і праворуч своїм відданим слугам. Вона простягла свою білосніжну руку для поцілунку старому дворецькому (в дитинстві він часто гойдав її на коліні), і, коли він торкнувся її руки своїми блідими губами, вона відчула, як щось покотилося по пальцях. Сльоза…
VII
Перший рік їхнього подружнього життя був би дуже бурхливий, якби не врівноважена вдача Майкла. Настроїти його практичні думки на любовний лад могли лише такі радісні й хвилюючі події, як одержання нової ролі, виступ у прем’єрі або участь у бенкеті, де він мав нагоду випити кілька бокалів шампанського. Ніякі лестощі, ніякі спокуси на нього не діяли, якщо наступного дня він мав ділове побачення, що вимагало ясності думок, або зустріч з гольфа, що потребувала твердої руки. Джулія робила йому дикі сцени. Вона ревнувала його до приятелів з клубу «Зелена кімната», ревнувала до ігор, які відривали його від неї, ревнувала до обідів «без дам», що їх він одвідував, посилаючись на потребу підтримувати знайомства з людьми, котрі можуть колись стати в пригоді. Вона просто сатаніла, коли, бувало, сльози градом котилися по її щоках, а він сидів собі спокійнісінько, згорнувши руки на грудях, з добродушною усмішкою на своєму гарному обличчі, немовби даючи їй зрозуміти, що вона робить із себе посміховисько.
— Сподіваюсь, ти не гадаєш, що я маю якусь коханку? — спитав він її одного разу.
— А звідки мені знати? Мені ясно тільки, що ти мене зовсім не любиш.
— Ти ж знаєш, що з усіх жінок на світі для мене існуєш тільки ти.
— О господи!
— Я просто не збагну ніяк, чого ти хочеш.
— Я хочу любові. Я гадала, що одружуюсь з найвродливішим мужчиною в Англії, а одружилася з кравецьким манекеном!
— Не верзи дурниць. Просто я звичайнісінький, нормальний англієць, а не якийсь там італійський катеринщик.
Вона розлючено ходила по кімнаті. Вони мешкали в маленькій квартирі в районі Бекінгем-гейт, і особливо розвернутися тут було ніде, але Джулія робила все, що можна було. Вона зняла руки до неба.
— Можна подумати, що я зизоока чи горбата. Можна подумати, що мені п’ятдесят років. Невже я така вже відразлива? Боже, яке це приниження — просити кохання! Як це гірко, як гірко!
— Оце в тебе щойно був чудовий жест, люба. Немовби ти запускаєш крикетний м’яч. Запам’ятай його.
Вона кинула на нього погляд, сповнений презирства.