— І що тільки вони знаходять у ньому?! — вигукнула Джулія, звертаючись до стін порожньої кімнати..
Вона взяла навмання з півдюжини його останніх фотографій і уважно переглянула їх одну по одній. Потім знизала плечима.
— Що ж, їх, певно, не можна звинувачувати. Я також була колись закохана в нього. Звичайно, він тоді був вродливіший.
Джулії стало навіть трошки сумно від думки, як палко вона його кохала. Через те, що любов її вмерла, їй здавалося тепер, що доля повелася з нею несправедливо. Вона зітхнула й по паузі прошепотіла:
— І спина у мене болить…
X
В двері постукали.
— Зайдіть, — сказала Джулія.
Це була Іві.
— Ви хіба не будете спочивати сьогодні, міс Лемберт? — Тут вона побачила, що Джулія сидить на підлозі посеред купи фотографій. — Що це ви робите?
— Мрію. — Вона взяла дві фотокартки. — Подивись ось на ці два фото.
На одному був Майкл в ролі Меркуціо, в усій сліпучій красі своєї юності, а на другому — Майкл у своїй останній ролі, в білому циліндрі й візитці, з польовим біноклем на ремінці через плече. Вигляд у нього був страшенно самозакоханий.
Іві пирхнула.
— Ну, що минуло, того не вернеш.
— Я оце згадувала минуле і зовсім засмутилася.
— Ще б пак. Коли людина починає думати про минуле, то це означає, що в неї більше немає майбутнього, правда?
— Заткни пельку, стара корово! — сказала Джулія, яка вміла бути дуже грубою, коли їй цього хотілося.
— Ну-ну, ходімо, адже вам сьогодні виступати. Я потім сама тут усе приберу.
Іві — її костюмерка й покоївка — прислуговувала Джулії ще в Міддлпулі і переїхала разом з нею до Лондона. Кокні за походженням, Іві була худа, незграбна жінка з червоним обличчям і рудим волоссям, завжди розпатланим і, здавалось, давно немитим; їй бракувало двох передніх зубів, і Джулія вже багато років поспіль пропонувала їй гроші на те, щоб уставити нові, але Іві щоразу відмовлялася.