Дворецький оголосив, що ленч подано, і вони ввійшли до їдальні.
— Сподіваюсь, вам вистачить їжі, — сказала Джулія. — Ми з Майклом не відзначаємося особливим апетитом.
Ленч,, власне, складався із смажених морських язиків, відбивних котлет із шпинатом і компоту. Саме стільки, скільки треба, щоб угамувати голод, не набувши й унції ваги. Марджері попередила куховарку, що за ленчем буде гість, і та нашвидкуруч підсмажила трохи картоплі. Хрумкі на вигляд картопляні кружальця апетитно пахли. Але тільки юнак їв картоплю, Джулія сумно подивилася на неї й похитала головою, відмовляючись. Майкл втупився в страву серйозним поглядом, немов не розуміючи, що це перед ним, власне, таке, а тоді, стрепенувшись — немов опам’ятавшись після якихось похмурих думок, — сказав: «Дякую, не треба». Вони сиділи за обіднім столом, — Джулія навпроти Майкла, — на пишних стільцях з високими прямими спинками, а гість — посередині — на стільці іншого фасону, хоч і незручному, але витриманому в стилі всіх інших меблів в їдальні. Джулія помітила, що хлопець чомусь поглядає на буфет, і, мило посміхаючись, нахилилася до нього:
— Вам щось потрібно?
Він густо почервонів.
— Чи… чи не можна скибку хліба?
— Ну звичайно ж.
Вона багатозначно глянула на дворецького, який саме наливав Майклові білого сухого вина, і той вийшов з кімнати.
— Ми з Майклом ніколи не їмо хліба. І як отому недогадливому Джівонсу не спало на думку подати його вам?
— Вживання хліба це, безперечно, тільки звичка, — сказав Майкл. — І ви навіть не уявляєте собі, як швидко можна її позбутися, якщо захотіти.
— Але ж він такий худесенький, Майкле!
— А я не вживаю хліба не через те, що боюсь розтовстіти. Я не їм його, бо вважаю, що він просто непотрібний. Зрештою, я роблю стільки фізичних вправ, що можу дозволити собі їсти все, що мені заманеться.
В свої п’ятдесят два роки Майкл зберіг струнку постать. Замолоду він був дуже гарний — мав кучеряву каштанову шевелюру, прекрасний колір шкіри, великі сині очі, прямий ніс і маленькі вуха — одне слово, вважався найвродливішим актором на англійській сцені. Тільки тонкі губи трошки псували його обличчя. Він був високий на зріст — шість футів — і стрункий. Майкл і актором став, власне, через вроду (а міг би обрати традиційну в його сім’ї військову кар’єру). Тепер його каштанове волосся посивіло, і він коротко підстригав свої, колись довгі, кучері; обличчя його вкрилося зморшками, а густо-червоні щоки вже не можна було б порівняти з ніжною шкуркою персика. Але, завдяки своїм прекрасним очам і стрункій постаті, він усе ще був дуже гарний. Після п’яти років, проведених на війні, він перейняв військову поставу, отже, якби ви не знали, хто він такий (а таку ситуацію важко собі уявити, бо з тієї чи іншої нагоди його фотографії регулярно друкувалися в ілюстрованих журналах), то могли б подумати, що перед вами якийсь старший офіцер. Майкл пишався тим, що його вага залишається незмінною відтоді, як йому стукнуло двадцять, і вже багато років у будь-яку погоду він підводився о восьмій, вдягав шорти й светр і виконував свій ранковий моціон — оббігав увесь Ріджентс-парк.
— Секретарка сказала мені, що у вас сьогодні вранці була репетиція, міс Лемберт, — промовив хлопець. — Отже, чи не готуєте ви нову п’єсу?
— Ні в якому разі, — відповів Майкл. — Наша нинішня вистава іде при переповненому залі[4].
— Майкл вирішив трохи освіжити гру і призначив репетицію.
— І я дуже радий, що зробив це, бо вони вже почали виробляти на сцені таке, про що ми зовсім не домовлялися на попередніх репетиціях. До того ж вони дуже вільно поводяться з авторським текстом. Я завжди казав, що актор повинен точно триматися тексту п’єси, хоч, бог тому свідок, те, що пишуть зараз драматурги, класикою не назвеш.
— Якщо б ви схотіли подивитися нашу п’єсу, — приязно сказала Джулія, — то, я певна, Майкл з радістю залишив би для вас кілька місць.
— О, я дуже хотів би подивитися її ще раз! — захоплено промовив юнак. — Хоч і бачив її вже тричі.
— Та невже? — здивовано вигукнула Джулія, хоч вона чудово пам’ятала, що Майкл уже казав їй про це. — Звичайно, це непогана п’єса, і вона цілком виправдала наші надії, але мені просто не віриться, що хтось захоче дивитися її тричі.
— Але я ходив дивитися не так саму п’єсу, як вашу гру.
4
В Англії є театри однієї п’єси — такі як «Сіддонс-театр», в якому виступає Джулія (одну п’єсу ставлять день у день, аж доки нона не перестає давати зиск, а тоді замінюється новою), і театри, які виставляють кілька п’єс — так звані репертуарні. Театри однієї п’єси не мають постійного складу акторів: дирекція укладає контракти з учасниками перед кожною виставою.