Коли Чарлз збагнув, що закохався в Джулію, його поведінка трохи змінилася: іноді, залишаючись з нею віч-на-віч, він ніяковів і довго мовчав. «Сердешний, — казала в думці Джулія. — Він справжній джентльмен і просто не знає, що йому тепер робити». Але вона вже обрала для себе лінію поведінки на той випадок, коли Чарлз освідчиться їй, а що він рано чи пізно зважиться на це, вона нітрохи не сумнівалася. Джулія вирішила, що не дозволить йому думати, ніби йому досить лише пальцем поманити і вона побіжить до нього в ліжко тільки тому, що він лорд, а вона — актриса. Якщо він спробує щось їй натякнути, вона зіграє роль розгніваної героїні: жестом, якого навчила її Жанна Тебу, покаже йому на двері. З другого ж боку, якщо він поводитиметься несміливо й затинатиметься, вона й собі говоритиме з трепетом і слізьми в голосі; вона скаже йому, буцімто ніколи навіть не підозрювала, що він так ставиться до неї, але — ні, ні, те, що він каже, — неможливо, бо вона боїться розбити Майклове серце. Вони обоє трохи посумують, і все буде гаразд. Виховання Чарлза, його манери — запорука того, що після цієї розмови, зрозумівши раз і назавжди, що нічого не досягне, він примириться зі своєю долею і дасть Джулії спокій.
Та все вийшло зовсім не так, як вона сподівалася. Того дня Чарлз Темерлі і Джулія гуляли в Сент-Джеймс-парку, милувалися на пеліканів, обговорювали її нову роль. Повернувшись до Джуліїної квартири, вони випили чаю і з’їли здобну булочку. Потім Чарлз підвівся. Прощаючись, він вийняв із кишені мініатюру й простяг Джулії.
— Це портрет Клерон, відомої актриси, яка грала у вісімнадцятому столітті. Ви такі ж талановиті, як і вона.
Джулія подивилася на гарне, розумне личко, облямоване напудреною перукою, потім на камінці, якими була оздоблена мініатюра, й подумала: «Цікаво, діаманти це чи скельця?»
— Ах, Чарлзе, які ви добрі!
— Я мав, що ця штучка вам сподобається. Це, так би мовити, прощальний дарунок від мене.
— Хіба ви кудись їдете?
Джулія здивувалася, бо він їй нічого про це не казав. Чарлз глянув на неї, злегка усміхнувшись.
— Ні. Але ми з вами більше не бачитимемось.
— Чому?
— Гадаю, ви самі розумієте чому.
І тоді Джулія зробила те, чого вона досі не може пробачити собі. Сіла і якусь хвилину мовчки дивилася на мініатюру. Потім, дуже повільно, як справжня актриса, почала підводити очі, аж поки не зустрілася поглядом із Чарлзом. На те, щоб заплакати, їй майже не довелося витрачати зусиль — в цьому, власне, полягало одне з найбільших її акторських досягнень. Сльози заструменіли по її щоках. Вона трошки розтулила губи, в очах її з’явився вираз, мов у дитини, яку боляче образили невідомо за віщо… Картина вийшла досить-таки сумна. Обличчя Чарлза болісно пересмикнулося. Він спитав тремтячим від хвилювання голосом:
— Адже ви кохаєте Майкла, правда?
Джулія ледь помітно кивнула головою. Вона стулила губи, намагаючись опанувати себе, але сльози невпинно котилися по її щоках.
— І мені нема на що сподіватися?
Він чекав відповіді, але Джулія мовчала, не зводячи з нього очей, з яких безнастанно котилися сльози.
— Невже ви не розумієте, яких мук коштує мені кожна зустріч із вами? Ви хочете, щоб ми й далі зустрічалися?
Джулія знову ледь помітно кивнула головою.
— Клара робить мені через вас сцени. Вона вже знає, що я вас кохаю. Найрозумніше в таких випадках — розстатися, ніколи більше не бачитись.
Джулія злегка похитала головою. З грудей її вихопився короткий жалібний стогін. Потім вона відкинулася на спинку крісла й повернула голову набік. Вся поза її, здавалось, говорила про безпорадне горе. Жодна людина не змогла б спокійно дивитися на її страждання. Чарлз ступнув крок уперед і, впавши навколішки, обняв її змучене тіло.
— Ради бога, не побивайтесь так. Я не можу дивитися, як ви мучитесь. Ах, Джуліє, Джуліє, я вас так кохаю. Я зроблю все, що скажете, і ніколи нічим не скривджу вас.
Вона повернула до нього залите слізьми обличчя («Боже, ну й вигляд, певно, зараз у мене!») і підставила йому губи. Він палко поцілував її — вперше за весь час.
— Я не хочу втрачати вас, — тихо прошептала вона.
— Кохана Джуліє!
— І все між нами залишиться, як було?
— Так.
Вона глибоко й задоволено зітхнула і на хвилину чи дві завмерла в його обіймах. Коли Чарлз пішов, вона підвелася й оглянула себе в дзеркалі.
— Негідниця, — дорікнула вона собі.
Але тут же захихотіла, немов її нітрохи не мучили докори сумління, і пішла до ванної кімнати вмитися. Всю її сповнювало радісне піднесення. За хвилину вона почула, як увійшов Майкл, і гукнула йому:
— Майкле, глянь, яку мініатюру тільки що подарував мені Чарлз! Вона на каміні. Це діаманти чи скельця?