— Де це ви були, міс Лемберт? — спитала Іві. — І що ви собі думаєте — ви ж сьогодні зовсім не відпочивали!
— Дай мені спокій!
Джулія зірвала з себе одежу і порозкидала її по всій кімнаті. Потім, зовсім гола, стрибнула на ліжко, якусь мить постояла на ньому, немов Афродіта, що виходить з морської піни, відтак лягла навзнаки і, випроставшись, завмерла.
— Що це все має означати? — спитала Іві.
— Мені так хороше!
— Якби я дозволила собі таке, то люди, певно, сказали б, що я надудлилася.
Міс Філліпс почала розтирати їй ноги. Вона терла їх дуже обережно, щоб вони розслаблялися, але не стомлювались.
— Коли ви оце влетіли до кімнати, мов вихор, — почала міс Філліпс, — мені здалося, що ви помолодшали на двадцять років. Ваші очі так сяяли, так сяяли!
— Скажіть це містеру Госселіну, — відрубала Джулія. Потім, подумавши, додала: — А взагалі я і справді почуваю себе так, наче мені двадцять два роки!
Згодом у театрі повторилося те ж саме. Арчі Декстер, партнер Джулії, зайшов до її вбиральні — хотів їй щось сказати. Вона саме скінчила гримуватися. Глянувши на неї, він здивовано вигукнув:
— Хелло, Джуліє, що це з тобою сьогодні сталося? Боже, ти сьогодні просто чудова. Тобі нізащо не даси більше, як двадцять п’ять років!
— Облиш! Коли в тебе шістнадцятирічний син, то нічого вдавати, ніби ти ще зовсім молода. Мені вже сорок шість і я ні від кого не збираюся цього приховувати.
— Що ти зробила із своїми очима? Я ще ніколи не бачив, щоб вони так сяяли.
Джулія почувала себе просто чудово. П’єса, яку того вечора ставили, — називалася вона «Пудрениця», — йшла на сцені вже не перший тиждень, але Джулія грала так чудово, наче під час прем’єри. Вона примушувала глядачів сміятися там, де вони досі ніколи не сміялися. Вона завжди грала натхненно, та цього вечора перевершила саму себе. Майкл теж був у театрі й останні дві дії дивився, вмостившись у кутку однієї з лож. Коли спустили завісу, він зайшов до її вбиральні.
— Знаєш, суфлер каже, що сьогодні вистава затяглася на цілих дев’ять хвилин. Це, певно, тому, що публіка так реготала.
— Мене сім разів викликали на сцену. Я гадала, що публіка не розійдеться до ранку.
— Ну що ж, вина в цьому тільки твоя, люба. Ніхто на світі не зміг би грати так, як ти грала сьогодні.
— Я і справді сьогодні розійшлася. Боже, яка я голодна! Що в нас сьогодні на вечерю?
— Рубці з цибулею.
— Чудово! — Джулія пригорнулася до чоловіка й поцілувала його. — Я нічого так не люблю, як рубці з цибулею.
О Майкле, Майкле, якщо ти кохаєш мене, якщо в твоєму серці є ще хоч трохи ніжності, дозволь мені випити сьогодні пляшку пива!
— Джуліє!
— Тільки одну, як виняток! Хіба ж я часто прошу в тебе цього?
— Ну гаразд, після такої гри, як сьогодні, тобі й справді гріх відмовити, але, слово честі, я попрошу міс Філліпс, щоб вона завтра як слід попрацювала над тобою.
XII
Забравшись у ліжко і зручно вмостивши ноги на грілці, Джулія окинула щасливим поглядом свою кімнату — всю в рожевих та блакитних тонах, із золотими херувимчиками над дзеркалом туалетного столика, і задоволено зітхнула. «Зовсім у стилі мадам де Помпадур!» — подумала вона. Потім вимкнула світло, але спати їй зовсім не хотілося. Вона пішла б зараз на який-небудь грандіозний бал і там танцювала б, танцювала… Але не з Майклом, ні, вона б танцювала з Людовіком XV, або Людвігом Баварським, або Альфредом де Мюссе. Вона подумала про Клерон[26], Bal de l’Opéra[27]. Згадала мініатюру, колись подаровану їй Чарлзом. Саме так вона почувала себе зараз — як Клерон. Таке з нею траплялося вже хтозна й коли. Востаннє таке було вісім років тому. Правду кажучи, їй слід було б добряче соромитися від згадки про ту історію; боже, як вона боялася, як вона боялася тоді! Але згодом цей спогад викликав у неї чомусь не сором, а веселу усмішку.
Тоді це теж сталося несподівано. Перед тим вона довгий час грала в одному спектаклі, перевтомилася, і їй страшенно хотілося відпочити. П’єса йшла вже при напівпорожньому залі, і вони саме збиралися розпочати підготовку до нового спектаклю, коли Майклові трапилася нагода здати приміщення театру на півтора місяця в оренду одній французькій трупі. Джулія вирішила скористатися з цього і влаштувати собі відпочинок. Доллі в той час саме найняла на весь сезон будиночок у Канні, і Джулія могла б пожити у неї. Виїхала вона невдовзі перед Великоднем, і всі поїзди на південь були такі переповнені, що їй не вдалося дістати квиток у спальне купе, але в бюро подорожей їй пообіцяли, що в Парижі вона зможе перейти в спальний вагон. Прибувши в Париж, вона, проте, з жахом переконалася, що купе для неї ніхто не зарезервував, і начальник поїзда сказав їй, що всі спальні місця вже зайняті. Єдине, мовляв, на що вона може сподіватися, — це те, що хто-небудь в останню мить відмовиться від квитка. Перспектива просидіти всю ніч у кутку на лавці вагона першого класу зовсім не приваблювала її, і обідати вона пішла засмучена. У вагоні-ресторані її посадили за столик на дві персони, і незабаром до нього підсів якийсь чоловік. Вона не звернула на нього уваги. Згодом до неї підійшов начальник поїзда й сказав, що, на жаль, із спальним купе нічого не вийшло. Джулія розхвилювалася, розкричалася, хоч і добре знала, що це не допоможе. Коли начальник поїзда пішов, сусід по столу заговорив до неї. Хоч він розмовляв по-французьки цілком вільно, вона з вимови його зразу визначила, що він не француз. У відповідь на його чемне запитання вона розповіла йому всю історію, висловивши заодно все, що думає про бюро подорожей, залізничну кампанію і загальну недоладність цілого роду людського. Він їй дуже співчував. Він сказав, що після обіду сам пройде всі вагони й подивиться, чи не можна чого-небудь придумати. З провідниками, мовляв, самі знаєте, як буває — може, як комусь з них заплатити, то для неї знайдеться вільне купе.
26
Клерон (Леріс де Летюд — 1723-1803) — одна з найуславленіших актрич французбкого класичного театру.