«Та що це зі мною діється? Боже, мені аж дух сперло».
Коли Іві рушила до дверей, юнак зробив інстинктивний жест, і Джулія скоріше відчула, аніж помітила його. Мусила подивитися на юнака. Обличчя його пополотніло.
— До речі, Іві, — сказала вона, — цей джентльмен хоче побалакати зі мною про одну п’єсу. Отож подбай про те, щоб нам ніхто не заважав. Я подзвоню, коли ти будеш мені потрібна.
— Гаразд, міс.
Іві вийшла й зачинила за собою двері.
«Я ідіотка. Справжня ідіотка», — подумала Джулія.
Юнак уже відсунув столик і став навколішки. Вона потрапила в його обійми.
Джулія попрощалася з ним незадовго до того, як мала прийти міс Філліпс. Коли він вийшов, вона покликала Іві.
— Ну що, хороша п’єса? — запитала та.
— Яка п’єса?
— Ну та, про яку ви балакали.
— Цей хлопчина недурний. Але він ще дуже юний.
Іві стояла, уважно приглядаючись до туалетного столика. Джулія любила, щоб кожна її річ завжди стояла на своєму місці, і якщо слоїк з маззю чи фарба для вій опинялися десь не там, де слід, вона гнівалася.
— А де ваш гребінець?
Юнак поправляв її гребінцем свою зачіску, а потім недбало поклав його на чайний столик. Побачивши його там, Іві здивовано витріщила очі.
— Як він, до дідька, туди потрапив? — з байдужим виглядом вигукнула Джулія.
— Я теж дивуюсь — як?
В Джулії похололо на серці. Ні, дозволяти собі такі речі в артистичній — справжній ідіотизм. Боже, вони навіть не замкнули дверей. Адже ключ до них був у Іві.
І все ж таки цей риск мав свою принаду. Вона ніколи навіть не думала, що здатна зважитися на таке. Як би там не було, а вони домовилися про наступну зустріч. Том, — Джулія запитала юнака, як його називають дома, і він відповів: «Томас», але так звати його вона не могла, — Том хотів запросити її куди-небудь повечеряти, кудись, де можна було б потанцювати, адже Майкл їде на цілу добу до Кембріджа на запрошення студентів, які готують вечір одноактівок. Отже, вони зможуть провести кілька годин разом.
— Повернешся додому на світанку, — сказав Том.
— А як же я гратиму наступного дня?
— Ет, навіщо нам про це зараз думати.
Джулія сказала, щоб він не приходив по неї до театру. Вони домовилися зустрітись у холі ресторану. Коли вона туди прийшла, Том уже чекав на неї. Побачивши її, він весь аж засяяв од радості.
— А я вже гадав, що ти не прийдеш.
— Пробач, після спектаклю до мене за куліси прийшло кілька нахаб, і я ніяк не могла здихатися їх.
Але це була неправда. Весь вечір вона хвилювалася, як дівчисько перед першим балом. Хвилювалася — і раз по раз дорікала собі за безглуздість своєї поведінки. І коли, знявши театральний грим, вона почала гримуватися знову — тепер уже для зустрічі з Томом, — у неї нічого не виходило. Джулія підмалювала синім повіки, але тут же невдоволено стерла фарбу; нарум’янила щоки — і знову витерла їх.
— Що це ви робите? — запитала Іві.
— Молоджуся, хіба не бачиш. Хочу виглядати на двадцять років молодшою.
— А ви потріть отак іще трохи, то від вашої моложавості взагалі нічого не залишиться.
Джулія вперше побачила Тома у вечірньому костюмі. Він весь аж сяяв. Хоч юнак був середній на зріст, проте завдяки своїй стрункості здавався високим. Джулія помітила, що, незважаючи на свої великосвітські манери, він ніяковів перед метрдотелем, коли замовляв вечерю. Вони танцювали, і хоч Том танцював не дуже добре, його легка незграбність видавалася їй чарівною. Дехто вітався з Джулією, і вона відчувала, що він просто блаженствує у промінні її слави. Після одного з танців до їхнього столика підійшла молода парочка — привітатися з Джулією. Коли вони пішли геть, Том запитав:
— Це були лорд і леді Деннорант?
— Так. Я знаю Джорджа ще з тих часів, коли він навчався в Ітоні.
Том подивився їм услід.
— А донедавна вона була леді Сесілія Лостон, правда ж?
— Здається. Точно вже не пам’ятаю.
Джулію це явно не цікавило. За кілька хвилин ще одна пара пройшла повз їхній столик.
— Поглянь, це ж леді Лепард.
— А хто вона така?
— Невже ти не пам’ятаєш? Вона і її чоловік кілька тижнів тому влаштували прийом у своєму Чешірському маєтку, і серед інших гостей був сам принц Уелльський. Про це детально писала «Байстендер».
Он воно що… Тепер зрозуміло, чому він про все так обізнаний. Сердешний. Він читає про всіх цих вельмож у газетах, а потім у ресторані чи в театрі бачить їх, так би мовити, у плоті й крові. І для нього це, звичайно, немала подія! Справжня романтична пригода. Але якби він тільки знав, які це насправді нудні типи! Це невинне захоплення особами, чиї фотографії з’являються в ілюстрованих тижневиках, робило його страшенно наївним у її очах, і вона з ніжністю дивилася на нього.