А Майкл почав з Шекспіра. Це було ще до того, як вони познайомилися. Він грав Ромео в Кембріджі, а потім, після закінчення драматичної школи, Бенсон узяв його до своєї трупи. Вони гастролювали по всій країні, і Майкл виступав у багатьох ролях. Та скоро він зрозумів, що на Шекспірі кар’єри не зробить; щоб стати помітним актором, треба набути досвіду, виступаючи в сучасних п’єсах. В цей час театром у Міддлпулі керував якийсь Ленгтон. Театр мав добру славу, і після трьох років роботи у Бенсона, напередодні від’їзду на гастролі в Міддлпул, Майкл написав Ленгтону листа з проханням прийняти його. Джіммі Ленгтон, гладкий, лисий і рум’яний сорокап’ятилітній чоловічок — такий собі процвітаючий бюргер з картини Рубенса, — був закоханий у театр. Це був ексцентричний, самовпевнений, непосидющий, гонористий і дуже симпатичний добряк. Він вельми любив виступати на сцені, але через конституцію свою міг, на щастя, виконувати лише ролі досить обмеженого діапазону — на щастя, бо грав Джіммі Ленгтон препогано. Він просто не міг підпорядкувати вимогам ролі свою палку і бентежну вдачу, і, хоч старанно й подовгу працював над роллю, образ у нього завжди виходив гротескний. Він утрирував кожен жест, кожна інтонація виходила в нього неприродною. Та коли Ленгтон виступав як режисер, це була зовсім інша людина, його немовби підміняли; він абсолютно не терпів фальші.
— Не намагайтеся бути природними, — казав він акторам. — Сцена для цього не підходить. Сцена — це місце, де грають. Але грайте так, щоб усе здавалось природним.
Джіммі Ленгтон вимагав від своєї трупи напруженої праці. Актори у нього щодня з десятої до другої були на репетиціях, потім ішли додому — вчити ролі й відпочивати перед вечірньою виставою. Він тероризував їх, він кричав на них, він знущався з них. Він платив їм надто мало. Та якщо вони добре виконували якусь зворушливу сцену, він ридав, мов дитина, і голосно реготав, коли вони виголошували якусь смішну фразу так, як він цього хотів. Радіючи, він стрибав по сцені на одній нозі, а гніваючись, жбурляв рукопис на підлогу, топтав його і плакав від злості. Актори сміялися з нього й ображали його — і робили все, що могли, аби тільки йому догодити. Він будив у їхніх душах материнський інстинкт — вони всі, як один, відчували, що не можуть підвести його. І хоч актори скаржилися, що він має їх за рабів, що в них не залишається і хвилинки вільної і що взагалі людська істота не може всього цього витримати, — вони відчували якусь дивну втіху, коли задовольняли всі його обурливі вимоги. Коли Джіммі Ленгтон потискав руку якомусь старому акторові, що одержував лише сім фунтів на тиждень, і казав: «А знаєш, друже, це було просто геніально!» — старий почував себе Чарлзом Кіном[10] .
Сталося так, що коли Майкл звернувся до Джіммі Ленгтона, тому саме потрібен був актор на перші ролі в амплуа юнака. Джіммі догадувався, чого Майклу треба від нього, а тому ввечері напередодні зустрічі пішов подивитись, як той грає. Майкл виступав у ролі Меркуціо, і гра його не справила на Джіммі особливого враження, та коли хлопець наступного дня зайшов до кабінету Ленгтона, той був приголомшений його вродою. В своїй коричневій куртці й сірих фланелевих штанах Майкл навіть без гриму був такий гарний, що аж дух забивало. Поводився він невимушено і розмовляв як джентльмен. Поки Майкл пояснював йому мету свого візиту, Джіммі Ленгтон уважно придивлявся до нього. «Якщо цей красунь має хоч краплину хисту, то він піде далеко», — подумав Джіммі.
— Я бачив вас учора в ролі Меркуціо, — сказав він. — Як ви самі оцінюєте свою гру?
— Дуже невисоко.
— Я також. Скільки вам років?