— Доллі, я хотіла поговорити з тобою про одну річ. Мені потрібна порада, а ти — єдина в світі людина, чию пораду я охоче виконаю. Я знаю, що на тебе я можу покластися.
— Авжеж, люба.
— Розумієш, виявляється, хтось поширює різні плітки. Хтось навіть побував у Майкла й наговорив йому різних дурниць про мене та бідного Тома Феннела.
Хоч її очі все ще зберігали той чарівливий благальний вираз, від якого, — вона знала це — серце подруги мліло, Джулія пильно стежила, чи не викаже себе Доллі якимсь мимовільним рухом. Та вона нічого не помітила.
— Хто сказав це Майклові?
— Не знаю. Майкл не каже. Ти ж знаєш, як він любить удавати з себе благородного джентльмена.
Чи то Джулії привиділося, чи справді після цих слів на обличчі Доллі відбилося полегшення?
— Я хочу почути від тебе всю правду, Доллі.
— Я така рада, що ти спитала мене про це, люба. Адже ти знаєш, як я не люблю втручатися в приватні справи інших людей; якби ти не заговорила про це перша, я б нізащо, не порушила цієї теми.
— Моя дорога, хіба ж я не знаю, який ти відданий друг?!
Доллі скинула туфлі й зручніше вмостилася в кріслі. Джулія не зводила з неї очей.
— Ти ж знаєш, які у людей лихі язики. Весь час ти жила так спокійно, була така поміркована. Тебе бачили рідко і завжди в товаристві Майкла або Чарлза Темерлі. Ну, Чарлз, звичайно — то інша річ, всі знають, що він уже багато років обожнює тебе, І ось раптом тебе наче підмінили — ти починаєш щовечора з’являтися то тут, то там, і з ким? З якимось клерком із фірми, що веде вашу бухгалтерію!
— Ну, він не просто клерк. Його батько позичив йому потрібний капітал, і він тепер молодший партнер у власника тієї фірми.
— Так, і одержує він аж чотириста фунтів на рік.
— А звідки ти знаєш? — швидко спитала Джулія.
Цього разу вона була певна: Доллі збентежилася.
— Ти ж сама радила мені звернутися до цієї фірми, щоб дізнатися все про прибутковий податок. А там один із старших партнерів розповів мені. Ну от, я й кажу: хіба не дивно, що людина, заробляючи так мало, має власну квартиру, шикарно вдягається, та ще й водить знайомих по нічних клубах?
— Ну й що! А може, батько дає йому на це гроші!
— Його батько — присяжний в адвокатській конторі десь на околиці Лондона. І ти сама знаєш, що коли він і допоміг Тому стати партнером у фірмі, то на щось інше грошей у нього вже напевне не залишилося.
— Ну, сподіваюсь, ти не думаєш, що я утримую його, — і Джулія дзвінко засміялася.
— Я не думаю нічого, моя люба. Але інші думають.
Джулії не сподобалися ні слова Доллі, ні те, як вони були сказані. Але вона нічим не виказала своєї тривоги й збентеження.
— Все це просто абсурдно. Він скоріше Роджерів друг, аніж мій.. Звичайно, я з ним інколи виходила погуляти. Просто відчувала, що мені треба трохи розважитись. Мені набридло тільки те й робити, що ходити до театру й думати про свою дієту. Хіба ж це життя! Зрештою, коли ж мені розважатися, як не тепер? Треба дивитися правді в очі, Доллі, роки минають, я старію, і скоро мені буде вже не до розваг. А ти ж знаєш, який Майкл: він хоч і добрий, і милий, але страшенно нудний!
— Не нудніший, ніж був раніше, — холодно відказала Доллі.
— Я ніколи б не подумала, що мені можуть приписати роман з хлопцем, на двадцять років молодшим од мене!
— На двадцять п’ять років, — виправила її Доллі. — А хіба б я подумала таке? На жаль, він не вміє тримати язика за зубами.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ну, хоча б те, що він пообіцяв Евіс Крічтон допомогти одержати роль у вашій новій виставі.
— Господи, хто ж вона така, ця Евіс Крічтон?
— О, це одна молода актриса. Я її знаю. Гарна, як лялечка.
— Ах, Том — просто дурненький хлопчик. Певно, він розраховує на Майкла. Ти ж знаєш, як щедро Майкл роздає другорядні ролі.
— Том каже, що може робити з тобою все, що йому заманеться. Каже, що ти перед ним навшпиньки ходиш.
Яке щастя, що Джулія була хорошою актрисою! На якусь мить серце її зупинилося. Дурень! Клятий дурень! Та вона одразу ж опанувала себе й весело розсміялася.
— Які дурниці! Ні, я не вірю, просто не можу повірити, щоб він таке говорив.
— Том дуже обмежений і досить-таки вульгарний хлопець. Не дивно, що від того, що ти йому, зробила, у нього голова пішла обертом.
Добродушно посміхаючись, Джулія втупилася в неї наївними очима.
— Але ж, дорога моя, ти не думаєш, що він — мій коханець?
— То байдуже, що я думаю. Всі думають це.
— А ти думаєш чи ні?
Якусь хвилину Доллі мовчала. З величезною ненавистю вони дивилися одна одній просто в очі, але на устах Джулії все ще вигравала усмішка.