— Якщо ти заприсягнешся мені, що це не так, я, звичайно, повірю тобі.
Джулія стиха заговорила, і її голос звучав щиро:
— Я ніколи ще не говорила тобі неправди, Доллі, і я надто стара, щоб навчатися брехати. Урочисто присягаюся тобі, що Том ніколи не був для мене більше, ніж другом.
— Ну от, слава богу, тепер мені полегшало.
Джулія знала, що Доллі не повірила їй, і Доллі розуміла, що Джулія знає це. Вона казала:
— Але все ж, люба Джуліє, будь обачливіша. Не забувай, що йдеться про твою репутацію. Не розгулюй більше з цим молодиком. Прожени його.
— О, цього я не можу зробити. Адже це. все одно, що визнати, ніби всі, хто підозрював мене в чомусь негарному, мали рацію. Зрештою, моє сумління чисте. І я б перестала поважати себе, якби почала надавати значення якимсь брудним. пліткам.
Доллі взула туфлі і, діставши з сумки помаду, підфарбувала губи.
— Ну що ж, люба, ти людина доросла й сама знаєш, що тобі можна, а чого — не можна.
Попрощалися вони холодно.
Проте одна чи дві фрази, що їх кинула Доллі, налякали Джулію. Тепер у неї було тривожно на душі. Хай йому біс, які близькі ці плітки до правди! Втім, чи варто надавати цьому значення? Стільки жінок мають коханців, і нікому до них нема діла. А вона до того ж іще й актриса. На актрису ніхто й не дивиться, як на взірець доброчесності.
«В усьому винна моя триклята порядність. Якби не вона, нічого цього не було б!»
Джулія мала репутацію абсолютно порядної жінки, ім’я якої і скандальні чутки — речі абсолютно несумісні. І от тепер вийшло, що її бездоганна репутація стала їй тягарем.
Але вона почула від Доллі ще й гірші речі. Що мав Том на увазі, коли казав, що вона ходить перед ним навшпиньки? Це глибоко образило її. Який дурень! І як він сміє казати таке? Проте і в цьому випадку вона не знала, як їй повестися. Звичайно, треба було б зажадати від нього пояснень. Але що це їй дасть? Він же заперечуватиме геть усе. Лишається одне: мовчати; вся ця історія зайшла вже надто далеко, і змінити щось вона не годна. І не треба закривати очі на правду: Том не любить її, він її коханець тільки тому, що це тішить його самолюбство, дає змогу вести шикарне життя, підносить його у власних очах.
«Якби я мала хоч трохи здорового глузду, я б прогнала його. — Вона сердито посміхнулась. — Легко сказати. Я кохаю його».
І ось що дивно: коли вона заглядала собі в душу, то бачила, що ображена не жінка Джулія Лемберт, бо жінка згодна терпіти все, а Джулія Лемберт — актриса. Вона часто думала про те, що її талант (хай критики пишуть «геній», вона віддає перевагу менш гучному слову, скажімо, такому, як «хист») — це, власне, не вона сама і навіть не якась частинка
Її, а щось таке, що існує окремо, незалежно від неї, і лише використовує жінку Джулію Лемберт як свій рупор. Це була якась дивна, позбавлена матеріальності особистість, що вселялася в неї й через неї робила таке, що її саму дивувало, бо вона ніколи і не підозрівала, що здатна на щось подібне. Вона була звичайнісінька гарненька і вже далеко немолода жінка. А хист її не мав ні віку, ні обличчя. Це був дух, що примушував її тіло грати так само, як скрипаль примушує грати скрипку. І саме образа, заподіяна цьому духові, викликала у неї гнів.
Джулія спробувала заснути. Вона так звикла спати по обіді, що скоро голова торкалася подушки, як вона поринала в сон, але зараз вона крутилася в ліжку, а сон не приходив. Нарешті Джулія глянула на годинник. Том часто повертався з роботи додому так годині о п’ятій. Він був потрібен їй зараз; в його обіймах вона знайшла б спокій; коли він був поруч, всі прикрощі розвіювалися, як дим. Вона набрала його номер.
— Алло? Слухаю! Хто це?
Злякавшись, Джулія міцно стиснула трубку. Це був голос Роджера. Вона поклала трубку.
XIX
Джулія все ще лежала з розплющеними очима, коли Роджер повернувся додому. Ввімкнувши світло, подивилася на годинник. Була четверта година. Вона невдоволено насупилася.
Наступного ранку він прочинив двері її кімнати, коли вона вже прокинулася.
— Можна, мамо?
— Заходь.
Він був у халаті, накинутому поверх піжами. Джулія всміхнулася до сина — він був такий свіжий, такий юний!
— Ти повернувся додому дуже пізно.
— Не так уже й пізно. Десь о першій.
— Неправда. Я дивилася на годинник. Ти прийшов о четвертій.
— Ну, гаразд, хай буде о четвертій, — весело погодився він.
— Де ти був так пізно?
— Після вистави ми пішли в один ресторанчик, повечеряли, а потім танцювали.
— З ким?
— Взяли двох дівчат. Знайомих Тома.
— Як їх звуть?