«Ноги надто короткі, — подумала Джулія. — Негарна. Зовсім негарна».
Дівчина наділа, очевидно, своє найкраще вбрання, і Джулія — також з першого погляду — визначила його походження: «Магазин стандартних цін. Відділ готового одягу».
Нещасне дівчатко в цей час страшенно нервувало. Джулія запросила її сісти, запропонувала сигарету.
— Сірники на столі.
Руки у дівчини тремтіли, вона ніяк не могла запалити сірника. Кінець кінцем він зламався, і вона разів три чиркала об коробку другим, поки він зайнявся.
«Якби Роджер побачив її зараз! Дешева пудра, дешева помада, перелякана… А йому вона здавалася такою собі веселою лялечкою».
— І довго ви вже виступаєте на сцені, міс… Пробачте, я забула ваше ім’я.
— Джоан Денвер. — В горлі у неї так пересохло, що вона ледве спромоглася вимовити ці слова. Сигарета її погасла, і дівчина безпорадно тримала її в руці. Нарешті вона відповіла на запитання Джулії: — Два роки.
— А вам скільки років?
— Дев’ятнадцять.
«Брешеш. Не менше двадцяти двох!»
— Ви знайомі з моїм сином?
— Так.
— Він щойно залишив Ітон. Поїхав до Відня вивчати німецьку мову. Звичайно, він ще дуже молодий, але ми з його батьком вирішили, що йому корисно буде провести кілька місяців за кордоном, перш ніж вступати до Кембріджу. А в яких ролях ви виступали? Ваша сигарета погасла. Може, візьмете іншу?
— О, нічого, дякую. Я весь час грала в гастрольній трупі. Але мені страшенно хочеться працювати в Лондоні. — Відчай надавав їй сміливості, і вона випалила те, що, очевидно, приготувала заздалегідь: — Міс Лемберт, я в захопленні од вашої гри. Я всім і всюди кажу, що ви граєте краще за всіх. Кожна вистава за вашою участю варта цілого курсу навчання в театральному інституті. Моя мрія— працювати у вашому театрі, міс Лемберт, і якби ви згодилися дати мені хоча б незначну роль, то це було |б просто щастя.
— Зніміть, будь ласка, свій капелюшок.
Джоан Денвер скинула маленький дешевий капелюшок і швидким жестом поправила короткі підстрижені кучері.
— Яке у вас чудове волосся, — сказала Джулія.
З тією ж величною, але дуже сердечною усмішкою — усмішкою, якою королева обдаровує своїх підданих під час якоїсь урочистої церемонії, — Джулія дивилася на дівчину. Вона мовчала, пам’ятаючи правило Жанни Тебу: «Не роби паузи без потреби, та коли вже робиш, то розтягуй її як можна довше». Джулія ледве що не чула, як калатає серце дівчини, відчувала, як зіщулюється вона під своїм дешевим платтячком.
— А чому ви вирішили звернутися з цим до мого сина?
Джоан почервоніла під шаром пудри й проковтнула слину, перш як відповісти.
— Я познайомилася з ним в одного мого приятеля й сказала йому, як я вас поважаю, а він тоді відповів, що, може, у вас знайдеться яка-небудь робота для мене в новій виставі.
— Я саме думаю, яку б роль…
— На роль я навіть і не сподіваюся. Мені б стати у вас хоча б дублеркою — тоді б я змогла відвідувати ваші репетиції, бачити, як ви працюєте над собою! Це вже само по собі — неабияка школа. Всі так кажуть.
«Дурненька, намагається лестити мені. Наче я й сама цього не знаю. Але на якого дідька вона мені здалася?»
— Мені дуже приємно чути таке. Але насправді я звичайнісінька жінка. Просто у нас дуже-дуже добрі глядачі. А знаєте, ви гарненька дівчина. І молода. А молодість таки прекрасна. В нашому театрі правило — завжди давати молоді дорогу. Зрештою, всі ми смертні і тому вважаємо своїм обов’язком готувати акторів і актрис, які були б нам гідною зміною.
Джулія так щиро промовила це своїм чудовим голосом, що Джоан Денвер аж зраділа. Здається, мадам таки піймалася на гачок, і можна вважати, що місце дублерки забезпечене. Том Феннел запевняв її, що коли вона зуміє догодити Роджерові, то їй, може, пощастить-таки добитися чогось. Її гарненькі карі очі блищали, коли вона відповіла:
— Ну, до того ще далеко, міс Лемберт.
«Щодо цього ти не помиляєшся, моя люба, можеш бути певна. Б’юся об заклад, що й у сімдесят років зможу довести на сцені, що ти в порівнянні зі мною — нікчема».
— Мені потрібен час на те, щоб обміркувати це. Я ще, власне, не знаю, які дублерки будуть нам потрібні у новій виставі.
— Я чула, ніби одну роль гратиме Евіс Крічтон. Якби ви взяли мене її дублеркою…
Евіс Крічтон. Ні рухом, ні поглядом Джулія не виказала, що це ім’я щось означає для неї.
— Мій чоловік, здається, згадував її, але остаточно ми ще не вирішили нічого. Я зовсім не знаю цієї дівчини. Вона розумна?
— Здається, розумна. Ми разом вчилися в академії.
— І, кажуть, дуже гарненька. — Джулія підвелась, показуючи, що аудієнцію закінчено, і раптом змінила тон, враз перетворившись на приязну, добродушну жінку, готову, в міру своїх сил і можливостей, допомагати ближнім. — Ну гаразд, моя люба, залиште мені своє прізвище й адресу, і, коли щось з’ясується, я сповіщу вас.