— Двадцять п’ять.
— Певно, вам уже казали, що у вас чудова зовнішність?
— Саме тому я й пішов на сцену. Інакше став би офіцером, як мій батько.
— От, якби мені вашу зовнішність, як би я тоді грав!
Після цієї розмови Майкла прийняли до театру. Він пробув у Міддлпулі два роки і швидко завоював популярність серед акторів трупи. Хлопець веселий і добродушний, він завжди готовий був прислужитися колезі. Його врода викликала справжню сенсацію в Міддлпулі, і, коли закінчувалася вистава, біля службового входу завжди юрмилися його поклонниці. Дівчата писали йому любовні листи, надсилали квіти.
Майкл усе це вважав цілком природним, проте не зазнавався і не втрачав здорового глузду. Він багато працював і, здавалось, остерігався будь-яких амурних пригод, які могли б стати на перешкоді його кар’єрі. Проте виручала Майкла, власне, лише його врода, бо Джіммі Ленгтон дуже швидко переконався, що, незважаючи на Майклову наполегливість, з нього, може вийти в кращому разі тільки посередній актор. Голос Майкла, взагалі надто високий, звучав майже пронизливо, коли на сцені вибухали пристрасті; і тому те, що мало бути емоцією, сприймалося скоріше як істерика. Але найбільше шкодило йому як виконавцеві любовних ролей те, що йому не вдавалися сцени кохання. Він досить легко міг виголосити звичайний текст, умів виділити основне в ньому, але коли доходило до освідчення в коханні, він ніяковів, і це відразу було помітно..
— О прокляття, та це ж тобі дівчина, а не мішок картоплі! — кричав на нього Джіммі Ленгтон. — Цілуєш її так, наче стоїш на протязі й боїшся застудитися! Адже ти кохаєш цю дівчину! Ти мусиш відчувати, що кохаєш її. Відчувати, що в тебе серце мліє, що ні про що інше ти не можеш думати, і навіть коли б оце земля провалилася під тобою — то ти й цього б не помітив!
Та ніщо не допомагало. Незважаючи на вроду, елегантність та невимушеність, Майкл залишався холодним коханцем. Втім, це не завадило Джулії безтямно закохатися в нього. Бо познайомилися вони саме тоді, коли Майкл прийшов у театр Ленгтона.
Що ж до Джулії, то її сценічна кар’єра була на диво легка. Народилася вона на Джерсі, де її батько, корінний житель того острова, працював ветеринаром. Сестра її матері була одружена з французом, який торгував вугіллям у Сен-Мало, і шкільні роки Джулія провела у тітки, навчаючись у місцевому ліцеї. Дівчина вже з дитинства вільно й без акценту розмовляла по-французьки. Вона була природженою актрисою, і, відколи себе пам’ятала, всі твердили, що її майбутнє — сцена. Її тітка, мадам Фаллу, була en relations[11] із старою актрисою, яка колись грала в «Комеді франсез», а тепер жила в Сен-Мало на пенсію, відписану одним її коханцем із вдячності за багаторічну зворушливу відданість. Коли Джулії було дванадцять років, цій актрисі — галасливій, гладкій жінці — вже перейшло за шістдесят, та вона все ще залишалася вельми життєрадісною особою, що понад усе на світі любила смачно поїсти. Сміялася стара по-чоловічому нестримно й розкотисто, а голос мала низький і гучний. Саме вона й дала Джулії перші уроки. Вона навчала дівчину всіх прийомів, що їх сама засвоїла колись у Вищому музичному й театральному училищі, розповідала про Рейхенберг, яка виступала в амплуа інженю до сімдесяти років, про Сару Бернар з її оксамитним голосом, про Муне-Сюллі і його велич, про Коклена — найгеніальнішого актора. Вона читала Джулії великі монологи з Корнеля й Расіна — так, як її навчили читати їх у «Комеді франсез», і вимагала, щоб Джулія повторювала їх з тими самими інтонаціями. І з чарівною безпосередністю Джулія виголошувала своїм дитячим голоском палкі речитативи Федри, старанно відтворюючи ритм олександрійського вірша, вимовляючи кожне слово в тій знаменитій манері, що хоч і дуже штучна, але так сильно вражає. Напевно, гра самої Жанни Тебу завжди була ненатуральною, але вона навчила Джулію чітко вимовляти кожен звук, навчила її, як треба ходити й поводитись на сцені, навчила не боятися власного голосу й допомогла дівчині свідомо оволодіти тим чуттям ритму, якому Джулія до того підкорялась інстинктивно і яке стало згодом однією з найблискучіших рис її таланту.
— Ніколи не роби паузи, якщо на це нема підстав, — басила стара, стукаючи кулаком по столу, за яким сиділа. — Але якщо вже зробила паузу, то тягни її так довго, як тільки зможеш.
Коли шістнадцятирічна Джулія вступила до Королівської театральної академії на Гауер-стріт, чимало з того, що їй мали там викладати, було вже їй відомо. Щоправда, їй довелося відмовитися від багатьох застарілих прийомів і звикати до розмовного стилю. Але вона легко завойовувала перші місця на всіх екзаменах і конкурсах, і по закінченні школи її чудове знання французької мови допомогло їй майже відразу одержати в одному з лондонських театрів невелику роль служниці-француженки. Згодом їй запропонували грати офіціантку-австрійку, і певний час схоже було на те, що через її знання французької мови їй доведеться спеціалізуватись на ролях, де потрібен іноземний акцент. Та через два роки її «відкрив» Джіммі Ленгтон. Було це під час гастролей — Джулія виступала в мелодрамі, яка в Лондоні пройшла з великим успіхом; вона виконувала роль авантурниці-італійки, чиї махінації розкриваються у фіналі п’єси. Оскільки героїню — сорокалітню блондинку — грала молоденька дівчина, образ виходив не дуже правдоподібний. Джіммі саме влаштував собі невеликі канікули й проводив їх, подорожуючи з міста до міста й щовечора одвідуючи театральні вистави. По закінченні спектаклю він пішов за куліси й розшукав Джулію. Ім’я його було досить відоме в театральних колах, тому вона радо вислухала його компліменти, і коли Джіммі Ленгтон запропонував їй пообідати разом наступного дня, Джулія погодилася.