Але це зусилля забрало всю її енергію, і у вільний час вона не знала, що робити, ходила сумна й пригнічена. Жвавість і оптимізм залишили її, а на зміну їм прийшла не знана досі депресія. Їй здавалось, що майбутнє вже не віщує їй нічого доброго. Зітхаючи, вона казала собі, що вже нікому-нікому не потрібна. Майкл порадив їй поїхати до Відня, побути там з Роджером, та хоч це була принадна перспектива, вона похитала головою:
— Ні, я йому там тільки завдаватиму зайвого клопоту.
Вона боялася, що її присутність зв’яже сина. Він там гуляє, веселиться, і вона йому тільки заважатиме. Їй аж моторошно стало, коли вона уявила собі, яка то морока для нього буде розважати її, запрошувати на прогулянку чи до ресторану. Цілком природно, для нього куди приємніше бути в товаристві друзів-однолітків. Тим-то Джулія вирішила поїхати на відпочинок до своєї матері.
Місіс Лемберт — або мадам де Лямбер, як вперто називав її Майкл, — вже багато років жила із своєю сестрою, мадам Фаллу, в Сен-Мало. Щороку вона на кілька днів приїздила до Джулії в Лондон, але цього разу приїхати не змогла, бо трохи нездужала. Їй було вже за сімдесят, і Джулія знала, що вона буде дуже рада бачити дочку. Кому потрібна англійська актриса у Відні? Там вона була б нулем без палички. А в Сен-Мало вона перебуватиме в центрі уваги, і старенькі матимуть змогу хвалитися своїм знайомим: «Ma fille, la plus grande actrice d’Angleterre»[30], — і таке інше.
Сердешні старенькі, їм не так уже довго лишається жити на цьому світі, і життя їхнє сіре й одноманітне. Звичайно, вона там вмиратиме від нудьги, але для матері й тітки її приїзд буде справжнім святом. Джулія відчувала, що за час, коли робила свою блискучу й славну кар’єру, матері вона приділяла надто мало уваги. Тепер вона спокутує цей гріх і робитиме все, щоб догодити старенькій. Приплив ніжності до Майкла, думки про те, що вона багато років була несправедлива до нього, викликали в неї докори сумління. Досі вона весь час думала тільки про себе, поводилася, як справжня егоїстка, і ось настав час спокутувати свою провину.
Палко бажаючи принести себе в жертву, вона написала матері, що незабаром приїде до неї.
Під різними цілком правдоподібними приводами вона уникала зустрічей з Томом аж до останнього дня свого перебування в Лондоні. І ось настав день, коли остання вистава була вже зіграна, і в кишені у неї лежав квиток до Сен-Мало — на вечірній поїзд. Том прийшов попрощатися з нею десь о шостій годині. На той час Майкл уже був дома, а до того ж у неї зібралися Доллі, Чарлз Темерлі й ще кілька знайомих, отже, вони не могли й на мить залишитися самі. Джулія переконалася, що їй зовсім не важко розмовляти з ним цілком природним тоном. Поява Тома викликала у неї не гострі страждання, а тільки тупий сердечний біль.
Час від’їзду Джулії і те, куди вона їде, вони з Майклом тримали в таємниці, тобто їхній агент по пресі повідомив про це редакції лише кількох газет, і тому, коли вони приїхали на вокзал, на них чекало там не більш як півдюжини репортерів і три фотографи. Джулія сказала їм кілька банальних фраз, Майкл додав кілька слів од себе, а тоді агент по пресі одвів репортерів убік і коротко ознайомив їх з планами Джулії. Тим часом Джулія й Майкл позували перед фотографами, які їх зняли рука в руку, потім їхній останній поцілунок і, нарешті, Джулію, яка, наполовину висунувшись з вікна вагона, махає рукою Майклові, котрий стоїть на пероні.
— Ну, й настирливі ж ці люди, — сказала вона. — Від них ніде не сховаєшся.
— Я просто не розумію, як вони дізналися, що ти їдеш.
Навколо них уже зібрався невеличкий натовп цікавих.
Агент по пресі підійшов до Майкла й сказав, що, на його думку, він дав репортерам досить матеріалу на одну колонку. Поїзд поволі рушив.
Джулія не взяла Іві з собою. Вона відчувала, що для того, щоб повернути собі втрачений спокій, їй треба на якийсь час обірвати всякий зв’язок із своїм дотеперішнім життям. Іві не в’язалася б з тамтешнім французьким оточенням. Бо тітка Керрі — нині мадам Фаллу, — яка замолоду вийшла заміж за француза, тепер, будучи вже дуже-дуже старою жінкою, розмовляла по-французьки куди краще, ніж по-англійськи. Вона овдовіла багато років тому, а її єдиний син загинув на війні. Вона жила у високому й вузькому кам’яному будинку на підвищенні, і, переступаючи його поріг з брукованої вулички, ви потрапляли в мирне царство минулої епохи. Протягом останнього півстоліття в ньому нічого не змінилося. Вітальня була обставлена меблями в стилі Людовіка XV, а всі меблі стояли в чохлах, які знімали тільки раз на місяць, аби легенько пройтися щіткою по шовкових оббивках. Кришталевий канделябр був загорнутий у муслін, щоб на нього не сідали мухи. Екран перед каміном був зроблений з павиного пір’я, майстерно сплетеного і захищеного склом. Хоч вітальнею ніколи не користувалися, тітка Керрі щодня власноручно прибирала її, витираючи ганчіркою порох. Стіни їдальні були обшиті панелями, і стільці тут також стояли в чохлах. Буфет прикрашали срібна ваза на фрукти, срібний кофейник, срібний чайник і срібна таця. Тітка Керрі й мати Джулії місіс Лемберт мешкали в «ранковій кімнаті», довгій і вузькій, обставленій меблями в стилі ампір. На стінах там висіли в овальних рамках намальовані олією портрети тітки Керрі та її покійного чоловіка, його батька й матері, а також пастеллю намальований портрет її маленького сина. Тут стояли їхні скриньки з шитвом, тут вони читали свої газети — католицьку «Круа», «Ревю де монд», місцеву щоденну газету, а також щовечора грали в доміно. Вони й їли тут щодня, крім четверга, коли до них на обід приходили абат і капітан ля Гард, відставний морський офіцер. Та коли приїхала Джулія, старенькі вирішили, що зручніше буде їсти в їдальні.