Весна перейшла в літо; наприкінці липня Джулія поїхала в Париж замовляти нові сукні. Майкл хотів показати прем’єру п’єси у вересні, і репетиції мали розпочатися в серпні. Вона привезла п’єсу з собою в Сен-Мало, маючи намір вчити там свою роль, але тамтешня обстановка позбавляла її цієї можливості. Вона мала скільки завгодно вільного часу, але в тому сірому, строгому і водночас затишному містечку, в постійному товаристві двох стареньких жінок, чиї інтереси обмежувалися церквою і хатнім господарством, вона просто не могла зосередитися на п’єсі — хоч якою хорошою була ця п’єса.
— Ні, час уже повертатися назад, — сказала вона собі. — Бо інакше, чого доброго, і справді переконаю себе, що театр не вартий того галасу, який навколо нього здіймають.
Вона попрощалася із своєю матір’ю і тіткою Керрі. Вони надзвичайно гостинно приймали її, та все ж вона підозрівала, що старенькі не дуже сумуватимуть, коли її від’їзд дозволить їм повернутися до звичайного життя, перерваного її появою. Крім того, їм полегшає від думки про те, що тепер уже не треба побоюватися ексцентричних вихваток, на які завжди здатна акторка, — вихваток, що могли викликати осуд з боку поважних дам Сен-Мало.
Отож десь опівдні вона приїхала в Париж.
Коли перед нею розчинили двері номера в готелі «Ріц», вона задоволено зітхнула. Приємно знов опинитися в розкішній обстановці! Троє чи четверо поклонників надіслали їй квіти. Вона прийняла ванну й переодяглася. Шарль Деверіль, її постійний кравець і давній приятель, заїхав за нею й повіз обідати до Булонського лісу.
— Я чудово провела час, — сказала вона йому, — і, звичайно, для стареньких мій приїзд був справжнім святом, але пробути там ще один день я не могла б — умерла б з нудьги.
Ідучи того чудового вечора Єлісейськими Полями, вона просто не тямила себе од щастя. Як приємно знову вдихати запах бензину! Автобуси, таксі, перегук клаксонів, каштани, ліхтарі, безліч людей на тротуарах і в кафе… Все це було казково прекрасно. І коли вони зайшли до «Шато де Мадрід», такого яскравого, такого аристократичного й розкішного, якою насолодою було знову побачити гарно вдягнених, зі смаком підгримованих жінок і засмаглих чоловіків у смокінгах!
— Ах, я почуваю себе, наче королева, що повернулася з вигнання.
Кілька щасливих днів Джулія ходила по ательє, замовляючи та з насолодою приміряючи різне вбрання. Та вона була жінкою твердої вдачі і, раз вирішивши щось, здійснювала своє рішення. Тим-то напередодні від’їзду до Лондона вона написала записку Чарлзові:
«Любий Чарлзе!
Яка я рада, що незабаром знову побачуся з Вами! В середу я маю час. Давайте пообідаємо разом. Ви все ще кохаєте мене?
Ваша Джулія»
Заклеюючи конверт, вона пробурмотіла:
— Bis dat, qui cito dat[33].
Це латинське прислів’я завжди повторював Майкл, коли, у відповідь на прохання якої-небудь благодійної організації про пожертвування, одразу ж переказував поштою рівно половину тієї суми, яку в нього просили.
XXIV
У середу вранці перукар зробив Джулії масаж обличчя й завивку. Вона довго вагалася, вирішуючи, що вдягти — сукню з квітчастого серпанку, дуже гарну й легку, немов на картині Боттічеллі «Весна», чи біле єдвабне плаття, що так чудово облягало її струнку, юну фігуру; та, лежачи у ванні, вона зупинила свій вибір на білому єдвабі: він мав символізувати хоч якоюсь мірою той факт, що жертва, на яку вона йде, є покутою за довгі роки її невдячного ставлення до Майкла. І до цього плаття — ніяких коштовностей, крім намиста з перлів і діамантового браслета; ну, і, крім обручки, ще перстень з одним квадратним діамантом. Джулія охоче загримувала б обличчя під легкий загар, це надало б їй ще привабливішого вигляду, але від цього наміру вона відмовилася, згадавши, що чекає на неї попереду. І справді, не могла ж вона, як той актор, що, збираючись грати Отелло, всього себе вимазав у чорне, натерти усю себе коричневою маззю!
Пунктуальна, як завжди, вона спустилася у вестибюль в ту хвилину, коли перед Чарлзом відчиняли парадні двері. Вітаючись з ним, вона вклала в свій погляд ніжність, чарівну пустотливість і інтимність. Чарлз носив тепер довшу зачіску, ніж раніше. Сиве волосся його поріділо, а благородне аристократичне обличчя трохи змарніло; він тепер ледь помітно горбився, і одяг його мав такий вигляд, наче його давно не прасували.
«Який дивний світ, — подумала Джулія. — Актори аж із шкури пнуться, щоб виглядати, як джентльмени, а джентльмени роблять усе, щоб скидатися на акторів».
Безперечно, вона одразу справила на нього саме те враження, яке хотіла. І першою ж фразою своєю він дав їй можливість узяти потрібну ноту: