— Де ж ти сподіваєшся її знайти?
— Не знаю. Може, її взагалі не існує. Я ще молодий; мені бракує знань. Можливо, в Кембріджі люди й книжки допоможуть знайти її. Якщо мені скажуть, що єдина реальність — це бог, то буде по мені.
Джулія стривожилася не на жарт. Вона не вникала у зміст синових слів, а сприймала їх тільки як репліки у п’єсі, і для неї головне було не те, що вони означають, а що на кожну його репліку треба відповідати. Одначе вона відбувала, що Роджер схвильований, що за словами його ховаються бурхливі емоції. Певна річ, хлопцеві тільки вісімнадцять, і було б безглуздо сприймати його слова надто серйозно, але вона не могла позбутися враження, що це не його думки, що він почув їх од когось іншого і що в усій його поведінці чимало позерства. Чи мають взагалі люди свої власні думки і чи є хоч хто-небудь, хто б зовсім не позував? А втім, цілком може бути, що Роджер говорив абсолютно щиро, отож з її боку було б дуже негарно обертати все на жарт.
— Звичайно, я розумію, що саме ти маєш на увазі, — мовила Джулія. — І найбільше, чого я прагну, — це щоб ти був щасливий. Я поговорю з батьком, і ми дамо тобі повну свободу дій. Тепер я розумію, що ти сам повинен дбати про себе. Але, на мою думку, передусім ти мав би подбати про те, щоб усі ці твої ідеї не були сповнені такої меланхолії і песимізму. Може, ти був самотній у Відні і надто багато читав? Звичайно, ми з батьком належимо до іншого покоління і навряд чи можемо зарадити тобі. Але чому б тобі не поговорити про це з кимось із ровесників? Скажімо, з Томом.
— З Томом? Та він же нікчемний сноб. Єдина мета в його житті — стати джентльменом, і він не розуміє, що чим більше до цього пнеться, тим менше це в нього виходить.
— А я гадала, що він тобі подобається. В усякому разі, минулого літа в Теплоу ти ловив кожне його слово.
— А я не кажу, що мені з ним було погано. Я навіть дещо здобув з його компанії. Він розповідав про речі, які мене цікавили. Але я весь час вважав його дурним нікчемою.
Джулія згадала, які ревнощі викликала в неї дружба хлопців. «Отже, всі мої страждання були даремні», — гірко подумала вона.
— Ти порвала з Томом, правда? — спитав раптом Роджер.
Джулія здригнулася від несподіванки.
— Так. Начебто.
— І добре зробила. Він був не гідний тебе.
Роджер глянув на матір своїми спокійними замисленими очима, і Джулію раптом пройняв страх: невже він знає, що Том був її коханцем? Ні, це неможливо, запевняла вона себе, просто в неї совість неспокійна, тому такі думки лізуть у голову; в Теплоу між ними нічого не було: навряд, щоб ці безглузді плітки дійшли до Роджера; і все ж таки щось у його погляді говорило їй, що він усе знає! їй стало соромно.
— Я запросила його до Теплоу тільки тому, що хотіла, щоб ти мав з ким розважатися. Я гадала, що тобі з ним буде веселіше.
— Так воно й було.
В очах його іскрився сміх. Джулія була у відчаї. Їй кортіло спитати, чого він посміхається, але вона не наважувалася, бо знала чого; і Роджер не сердився на неї, вона була певна, йому просто було смішно. Це завдало їй болю. Вона заплакала б, якби це не викликало в нього сміху. І що взагалі вона могла сказати йому? Він не повірив би жодному її слову. Для нього все це було облудністю. Грою! Джулія розгубилася, становище здавалося їй безвихідним. Вона опинилася перед чимось не відомим їй досі, чимось таємничим і страшним. Може, це і є реальність? В цю мить унизу почувся гуркіт машини.
— Це батько! — вигукнула вона.
Господи, як добре, що приїхав Майкл! Ця сцена була для Джулії нестерпна, і вона дуже зраділа, що приїзд Майкла покладе всьому край. За хвилину Майкл, радісно збуджений, випнувши підборіддя і втягнувши живота, ще досить вродливий, незважаючи на свої п’ятдесят років, вбіг до кімнати і, як годиться, подав руку своєму єдиному синові, котрого не бачив уже півроку.
XXVIII
Через три дні Роджер поїхав до Шотландії. Поки він був удома, Джулія робила все можливе, аби не залишатися з ним сам на сам більш як на кілька хвилин. Коли ж таке траплялося, то вони розмовляли про всілякі дрібниці.
І коли він, нарешті, поїхав, Джулія нітрохи не шкодувала за ним. Вона ніяк не могла забути недавньої розмови. Особливо чомусь її хвилювали Роджерові слова про порожню кімнату: вона заходить туди, потім хтось відчиняє двері, а там нікого немає! Щоразу, коли вона згадувала про це, їй ставало моторошно.
«Я ніколи не претендувала на славу пишної красуні, але ніхто ще не заперечував того, що в мене яскраво виражена індивідуальність. І це безглуздя, що, мовляв, оскільки я виступаю в ста ролях і в кожній по-різному, то в мене немає свого обличчя. Я щоразу перевтілююся саме тому, що я — першокласна актриса! — Джулія спробувала згадати, що діється з нею, коли вона входить до порожньої кімнати. — Але я ніколи не лишаюся на самоті, навіть коли у кімнаті нікого немає. Поруч зі мною завжди хтось є — Майкл, або Іві, або Чарлз, або публіка. Не в плоті, звичайно, а, так би мовити, незримо. Треба буде поговорити з Чарлзом про Роджера».