«Що таке кохання в порівнянні з біфштексом із цибулею? — запитувала вона себе. — Як це чудесно — залишитися на самоті й думати про що хочеш…— Джулія знову згадала про Тома, всміхнулася в думці й знизала плечима. — Це була всього-на-всього весела пригода».
Коли-небудь цей досвід обов’язково стане їй у пригоді. Натовп танцюючих, за якими Джулія стежила із свого кутка, дуже нагадував сцену з якоїсь п’єси, і їй знову спала на думку ідея, яка вперше з’явилася в неї ще в Сен-Мало. Муки, яких завдала їй Томова зрада, викликали в неї тоді асоціацію з «Федрою» Расіна — п’єсою, яку вона вивчала ще в дитинстві, беручи уроки в старої Жанни Тебу. Джулія знову прочитала цю п’єсу. Федрині муки дуже нагадували її власні. Так, цю роль вона могла б зіграти; тепер Джулія знала, що відчуває жінка, яку кидає юний коханець. Боже, як вона зіграла б цю роль! Тепер вона знала, чому грала навесні так погано, що Майкл навіть вирішив зняти п’єсу; а причина тут зовсім проста: вона сама переживала ті емоції, які зображувала на сцені. А цього робити не слід. Ти можеш собі мати скільки завгодно емоцій, але зображуй їх тільки після того, як подолаєш їх! Як сказав колись Чарлз? В основі поезії лежить почуття, яке людина пригадує в стані спокою. На поезії Джулія зовсім не розумілася, але щодо акторської гри ці слова були цілком правильні.
«Все ж таки цей сердега Чарлз — розумний чоловік. Така оригінальна думка! Ні, ніколи не можна поспішно оцінювати людей. Спочатку ти переконуєш себе, що аристократи — це недоумки, а потім хтось із них раптом утне що-небудь таке геніальне, аж дух перехоплює!»
Та, на думку Джулії, Расін припустився однієї серйозної помилки — він не виводить свою героїню на сцену аж до третьої дії.
«Ну, якби я грала Федру, то не потерпіла б такого безглуздя. Будь ласка, півдії на те, щоб підготувати мій вихід, але не більше».
Зрештою, вона могла б замовити комусь із драматургів нову п’єсу за мотивами «Федри» в прозі чи віршовану, але щоб рядки віршів були коротенькі, а рими — не надто часті. З такими віршами вона легко впоралася б. Так, це хороша ідея, і Джулія вже знає, в чому гратиме Федру — не в довжелезній драпіровці, в яку закутувалася Сара, а в коротенькій грецькій туніці на зразок тієї, яку вона бачила на барельєфі в Британському музеї, коли ходила туди з Чарлзом.
«І буває ж отаке! Ти ходиш по музеях і галереях, тебе аж нудить від їхніх експонатів, але минає якийсь час, і раптом виявляється, що ти побачила там щось корисне для себе. Виходить, знайомство з мистецтвом і подібним — не така вже й марна трата часу».
Певна річ, туніка підкреслюватиме красу її ніг, але чи можна грати в туніці трагедію? На кілька хвилин Джулія серйозно замислилася над цим питанням. Коли серце твоє розривається од кохання до байдужого Іполита (вона хихикнула, уявивши собі Тома, модника Тома, в убранні юного грецького мисливця), то чи можна досягти трагічного ефекту без відповідних довгих шат? Це таки проблема… Але в неї раптом майнула нова думка, яка на мить засмутила її.
«Все це не страшно, головне, де взяти драматурга. Сара мала свого Сарду, Дузе — свого д’Аннунціо. А кого маю я? «В королеви шотландської гарна дитина, а в мене — нікого, нікого…»
Та Джулія не дозволила цим меланхолійним роздумам довго псувати її гарний настрій. Більше того, її охопило таке велике душевне піднесення, що вона відчула себе спроможною створювати драматургів з порожнечі, як Девкаліон створював людей із каміння.
«Які дурниці молов тоді Роджер! А Чарлз, бідолаха, сприймав їх цілком серйозно. Ні, Роджер просто юний зазнайко, та й усе».
Джулія кивнула головою в бік танцювальної зали, там саме пригасили світло, і з того місця, де вона сиділа, все, що відбувалося в залі, більше, ніж будь-коли, нагадувало їй сцену з якоїсь п’єси.
«Світ — це сцена, і всі люди — тільки актори, що грають на ній… Все, що я зараз бачу там, — ілюзія, а реальність — це ми, актори. Ось що треба було відповісти Роджерові. Ці люди — наша сировина, а ми — зміст їхнього життя. Ми беремо їхні нікчемні дрібні емоції, видобуваємо з них красу й перетворюємо їх на мистецтво, а вони існують тільки для того, щоб бути глядачами, публікою. Ці люди — тільки інструменти, на яких ми граємо, а що таке інструмент без музиканта?»
Ця думка сподобалася Джулії, і вона кілька секунд з насолодою повторювала її.
«Роджер каже, ніби ми не існуємо. Дурниця! Коли хтось насправді існує на цьому світі, то це ми, актори. Всі інші люди — тільки тіні, яким, ми надаємо матеріальності. Ми — символи всієї цієї безладної метушні, яку вони називають життям, і тільки символ є реальністю. Вони кажуть, що акторська гра — це облудність. Але ж ця облудність і є єдина реальність!»