Так Джулія сама наново сформулювала Платонову теорію ідей. І ця теорія додала їй ще більшого піднесення.
Вона раптом пройнялася симпатією до цієї безликої публіки, яка існувала тільки для того, щоб давати можливість їй, Джулії, виконувати своє покликання. Їй здавалося, що вона стоїть на стрімкій гірській вершині, звідки всі люди схожі на мурашок, і вона філософствувала над їхньою діяльністю. Її охопило приємне почуття звільнення, і це було почуття незрівнянної насолоди. Вона почувала себе, немов вільний дух у піднебесних висотах.
Запобігливо усміхаючись, до неї підійшов метрдотель.
— Чи все гаразд, міс Лемберт?
— Так. Знаєш, Анджело, просто дивно, як люди відрізняються одне від одного своїми смаками. Місіс Сіддонс полюбляла відбивні котлети; а я в цьому відношенні зовсім не схожа на неї, бо віддаю перевагу біфштексам!
Коли життя — театр
Сомерсет Моем — скільки разючих суперечностей таїть у собі для нас його ім’я! Популярний романіст, автор безлічі блискучих коротких оповідань, неперевершений майстер психологічної драми, митець, що в нього за плечима лежать десятиліття й ще десятиліття наполегливої літературної праці, незважаючи на філігранність окреслення характерів його героїв, не написав жодного твору, де б знайшли художнє втілення великі звершення нашої доби. Полум’я двох найспустошливіших у історії нашої цивілізації війн опалило його; він був свідком трьох революцій, що з них остання назавжди змінила обличчя світу; на очах у нього валились імперії, розлазилась по рубцях колоніальна система, тягнучи за собою в небуття ефемерний привид «доброї давньої Англії»; він бачив, як, заливаючи світ потоками людської крові, здихало повисле на багнетах радянських солдатів коричневе страховище, що намагалось було встановити свою божевільну владу над світом. А що він виніс із усього цього, опріч невіри в поступ, опріч страху перед майбутнім, опріч якнайчорнішого песимізму? Мимохіть виникає питання — як зміг він, скутнй кайданами гігантських омилів, крізь ціле своє життя пронести жагучу ненависть до ладу, що породив ці омили, до буржуазної свідомості й буржуазного способу життя? Як пощастило йому, переконаному, що «закономірності життя в його розвитку нез’ясовні», зберегти назавжди тривкий імунітет до фальшивої декадентської тези про примат мистецтва над життям, мрії над дійсністю, заспокійливої облуди суб’єктивного міфу над суворою правдою людських змагань?
«Найбільша гіпербола» декадентського мистецтва: «Природа — це не велика мати, що породила нас, бо тільки в нашому мозку надихається вона життям» — ні на мить не здужала засліпити Моема. Вже за юнацьких літ у запеклих суперечках із тими, хто силкувався протиставити мистецтво життю, поезію природі, а стихію творчості — її людській конкретності, він послідовно обстоював першість життя перед мистецтвом. Коли 1899 року майбутній вождь декадентського театру, а тоді ще непримітний провінціальний актор Гордон Крег кинув крилату фразу: «Життя — це сцена, історія — бутафорська шумиха, люди — безликі статисти, що лиш на мить оживають у оманливих вогнях рампи», — один із тих небагатьох, хто зайшов у полеміку з декадентською критикою, що обернула Крегів афоризм у своє творче знамено, був молодий лікар і тоді ще нікому не відомий літератор-початківець Сомерсет Моем. «Те, до чого закликає нас добродій Крег, — писав він схвильовано в газеті «Таймс», — змусило мене повернутись думкою до тези, що її провістив у своєму славнозвісному діалозі облуди Оскар Уайлд: «Облуда — справжня мета і єдиний зміст мистецтва». Автор «Солов’я й Троянди» мріяв про ті щасливі часи, коли факти будуть здаватися чимось ганебним, Істина замре в своїх кайданах і Поезія знову запанує на землі. Жорстока правда життя, що її побачив Уайлд у всій її наготі, пройшовши тернистим шляхом випробувань, і що нею надихаие кожне слово його найзначнішого твору — «Балади Редінзької тюрми», — розвіяла цю прекраснодушну ілюзію. Мистецтво прекрасне лише тоді, коли воно, знімаючи відбиток із життя, стає його концентратом. У всіх інших випадках творені митцем образи — підробка, бутафорія, мертва копія соціальної облуди, суспільного лицемірства, що так ретельно прикрашує гримом зморшки втоми на обличчі правди».
Нехай у першій серйозній літературній спробі Моема, його романі «Ліза з Лембета» (1897), прагнення будь-що «зняти грим із утомленого обличчя правди» привело письменника до натуралізму, що утвердився в ті роки в європейській літературі, та він відтворив на його сторінках правдиву картину життя Лембета — міських нетрів, що ліпляться понад самим берегом Темзи. В книжці нема ще прямої критики буржуазного способу життя. Однак у підтексті роману вчуваються нотки соціального гніву, націленого в саме серце буржуазній, вікторіанській Англії. «Моем шанує робочу людину, — аж за півстоліття напише про цей роман письменник-комуніст Джеймс Олдрідж, — а до норм життя англійської буржуазії виявляє презирство, що переростає часом у таку жагучу зненависть, якої нема ні в Голсуорсі, ні в Шоу, попри всю їхню перевагу як соціальних мислителів».