— Доста, їдьте ступою. Нутрощі витрушує така їзда.
І вже згодом, як примітить невдоволення ханової челяді, скаже виправдовуючись:
— Хай потім, як перепочину трохи.
А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кінця-краю, ступою до лиха нудно і мулько. Аби бодай якось забутися і не думати про ті незручності, сідала ближче до возниці і питала-допитувалась, хто так порізав колесами путь, чому вона видає давно не їждженою?
— Одразу після дощу їхали, тому й порізали так, — міркує вголос возниця. — А хто — піди знай. Може, такі, як ми, а може, й гості чи сли заморські. Путь над морем — вільна для всіх. Не тільки валками, ордами, буває, правляться.
— Орди не такий лишають слід.
— А так.
Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синіло вдалині, і знову розпитувала: хто той одважний, що йде під вітрилом аж ген там, мало не при самім овиді[20]? Кутригури такі ж завзяті рибалки, як і її сородичі, утигури?
Бачила: її не цураються, охоче стають на розмову, потурають першій-ліпшій забаганці. І те подобається Каломелі, щораз приємніше гріє їй серце.
«Це тому, — схиляється до думки, — що бачать неабияку прихильність до мене хана. Чимсь іншим я не могла зродити в їхніх досі відчужених серцях прихильності. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той, утигурський, рід, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не сталося і що б там не було, мати завжди залишиться матір'ю, і пам'ять про зелені береги Білої ріки, як і про ріку, в якій так приємно було викупуватися літньої пори, ніколи не згасне, як не гасне дзвінкоголоса пісня степу, духмяність трав, що розпирали солодощами груди, кликали в вись і ставали якимсь неземним, тільки висі мабуть і властивим блаженством. А проте навіть клич родства що став пам'яттю крові, не міняє мого становища в отчім роді. Я — відрізана від нього гілка, і відрізана немилосердно жорстоко».
Подумати тільки: лише шістнадцяте літо відлітувала, а вже твердо переконалася: згадка ніколи не буває втішною. Коли не жаль, то сум супроводжує її, коли не сум, то біль. Про цю ж і говорити не доводиться. Вона мовби задавнена рана: і торкни — болить, і не торкайся — ниє. Було б не так боляче, коли б кривду вчинив хтось чужий, ба вчинили її свої, кревні. Сказали: «Так потрібно»,— і будь вдоволена, Каломелко. А чи може вона бути вдоволена, коли почуває себе дико й безжалісно ґвалтованою, дитям, що його зреклася мати, всесильний, здавалося, вітець? Ніхто ж не питав, хоче чи не хоче того, поставили на місце речі, якою можна відкупитися, і відкупилися, геть знівечили тим своїм продажем усе, що мала в серці чистого, світлого, непорочно високого.
День був як день: погожий, сонячний, може, тільки занадто спекотнявий. Через те не гасала стійбищем, не подалася й на річку. Сиділа, захищена від спеки, в одкритому з двох боків наметі, підставляла вітрові, що завертав туди, жадаюче прохолоди тіло й робила звичне: гаптувала зшиту матір’ю опанчу. Мабуть, аж надто вже старалася — не почула, як прискакав до стійбища гінець, як зчинилася по тому веремія. Тоді лише облишила своє заняття й виглянула з намету, як зачула іржання комоней, а перегодом — і пожвавлений рух серед челяді, всіх, хто перебував у родовім стійбищі хана Санділа. І вже як виглянула, не могла не довідатися, що скоїлося: до них, утигурів, їде, виявляється, молодий хан із-за Широкої ріки.
Таке не часто буває, отож і Каломела не всиділа в наметі, подалася до гурту й виглядала разом із гуртом родаків своїх високого гостя.
Були освідчення привідців обох племен, були й запевнення. Той, кутригурський хан, присягався, що прибув у землі утигурів з добрими намірами, хан утигурів казав, що радий гостеві і що його стійбище, як і вся земля утигурська, беруть молодого хана сусіднього племені під захист і запевняють: доки він гоститиме в них, ані з нього, ані з його челяді не впаде жоден волос. За тим чоломкався з кутригурським привідцею й вів до стійбища, показував, де житиме молодий хан, де може зробити — та й має зробити — омивання після тривалої й виснажливої путі під спекотнявим сонцем.
Чого прибув Заверган, ніхто з стійбищан та й сам господар, далебі, не знав. Через те лише догадувалися та перемовлялися (і здебільше старші). Тоді аж, як вдовольнили себе догадками, вгомонилися й пішли кожен у своє діло. Пішла й вона, Каломела, сіла за гаптування та й забула перегодом про гостя з кутригурів: чи її те стосується, хто приїхав та чом приїхав, чи це вперше приїздять до хана Санділа? Гаптувала й співала, на мить стишувалася, коли натрапляла на такий, що вимагав помислити, візерунок, і знову співала, чуючи, як солодко від того на серці. Хай не було такого привілля, як у степу, надто передлітньої чи політньої пори, коли особливо вольготно і хочеться сісти на вигуляну кобилицю, скакати чимдуж до могили й оглядати з неї зелений чи поруділий під сонцем степ. Зате тиші, вдоволення тишею вистачало доста. Тож Каломела і не поспішала на люд. Забув він про неї, клопочучись гостем, забула й вона про нього. Аж поки не прийшли і не сказали: всьому свій час.