— Кидай це заняття, — квапила старша з сестер, — ходім зі мною.
— Куди і чому?
Сестра тоді вже, як витеребила з намету та вела стійбищем, пояснила: по полудні вітець дає на честь гостя з кутригурів звану вечерю. Буде там люд з усього стійбища, будуть ігри і танці. А в тотих іграх, тим паче в танцях на перше місце ставитимуть їх, доньок хана Санділа. Тож мають зібратися докупи, і вбрання вибрати та приміряти, і в танцях та іграх наловчитися.
Каломела не сприймала сестрине хвилювання за таке, що має аж надто вже лоскотати серце. У хана шість доньок, а вона серед них найменша. Чи вгониться за старшими, такими спритними та зугарними до всього. І видом знадніші за неї, і в іграх та танцях покажуть себе з ліпшого, ніж вона, боку. Лише тому й беруть, мабуть, до свого гурту, що потрібен він, гурт, аби ігри були веселими, а танок знадливим і гожим.
З тим сумнівом-смутком підбирала вбрання, одягалася, не позбулась його й тоді, як виходила перед очі високого гостя. Лиш опісля, коли заграли гуди та перегудниці, засвистали сопелі та підбадьорили бубни, забула, певно, що вона найменша, дала волю серцю, а серце — молодечому завзяттю. Небо може покликати в свідки: було саме так. Бо коли відгриміли бубни й відлунали співи-ігрища і настав по тому солодкий сон, а після сну — ще одне побачення з гостем, вітець саме її, Каломелу, покликав до себе й сказав: «Жаль буде, доню, розлучатися з тобою, утіхою очей наших і радістю нашого серця, та що вдієш: саме тебе вподобав хан кутригурів і воліє взяти собі за жону. Муж він достойний, і я не насмілююся противитися його волі. Літа, як і жаль наш, не завада. Іди й будь ханшею на Кутригурах, а ханові достойною жоною».
Не вірила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманіла перед вітцем своїм, кметями, що сиділи обабіч вітця, і мовчала. Аж поки не повеліли іти до матері і готуватися разом із матір'ю, сестрами до заручин, а там — і до воседля.
Тоді вже, як вийшла з намету, в якому чула повеління вітця, а його устами — і всього роду, зібралася на мислі й утямила зрештою, що до чого. А втямивши, сполохалася й побігла чимдуж до найближчої в світі людини — до матері.
Мати як мати: і розплакалась, і поспівчувала своїй дитині. Ось тільки рятунку не обіцяла та й не порятувала зрештою від того, що визначив їй рід.
Кажуть, це доля. Дуже можливо. Бо он як боялася тоді чужого їй хана Завергана, роду-племені його, а побула з Заверганом та його родом дві-три седмиці — і вже не певна, хто їй рідніший: ті, що визначили правом кревних — оце твоя доля, чи ті, що з ними поріднило іменоване долею насилля. Присяйбіг, таки не певна.
Не загледіла, заколисана думкою, коли відділилися від її супроводу два комонні кутригури й поскакали до ледве примітного в долині стійбища над Онгулом. Тоді аж довідалася про те, як мужі заговорили між собою.
— А гляньте, не лише вістуни, ще хтось скаче до нас.
— Чиї вістуни? — збудилася. — Ханові?
— Ба ні, наші. Послали звідомити хана, що твоя милість наближається до стійбища. Повертаються он, і по самі, далебі, й хан з ними.
«Он як!» — солодко лягла на серце думка і вже не переставала тішити: таки радий їй, таки жде її.
IV
Відтоді не сумнівалася вже: вона люба ханові, він знайшов у ній свою відраду, тому не може набутися з нею. То немала втіха для Каломели. Видить Небо: чи не найбільша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене самотою серце холодний подув вітру: чи ж так надовго полишають жону, коли вона — жадання із жадань? Що з того, що ханське стійбище не безмовна пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона, Каломела, осторонь від тих клопотів, її ніхто не помічає. І хан не з нею. Зовсім поруч, а все ж не з нею. Мужі та кметі полонили його й тримають на своїх радах від ранку до ночі. Хай би день так — де не ходило. Хай би два — і то можна стерпіти. А що має думати-гадати, коли тримають хана в своїх сітях мало не седмицю? І п'ють кумис — сперечаються, і не п'ють — теж сперечаються. Гейби з безодні йде звідтам гул, часом і ознака гніву — крик. А запитає мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесіда, махне рукою й виміряє її пильним оком. Тоді лиш, як залишаться без жодних свідків, окрім ночі, як аж надто вже розчулиться біля неї та уп'ється нею, пригорне міцно і скаже: