— Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.
— Як то?
— У похід кличуть. І далекий, радість моя, а відтак надовго.
Нишкла, перестрахана, і мовчала. Була ж бо донькою хана і відала: жонам не належить знати те, що знають мужі, тим паче завчасно. А знати он як хотілося. Тож і не втрималась, запитала:
— На антів чи ще далі?
Засміявся потішено й закрив їй замилуваним цілунком уста.
— Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опісля довідаєшся. Коли взагалі треба буде довідуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях із кметями себе, тебе, нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою!
Обіймав і виціловував її, де сам того хотів і де тільки ніч могла дозволити. А Каломела задихалася від лоскоту й чула: маліє, упокорена, на силі. Ще мить таких пестощів-цілунків — і її не стане, розчиниться в розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.
Відтоді, як повернулася з степу і недвозначно засвідчила своєму мужу й повелителю: вона не та вже, що була колись, іншим став у стосунках із нею й хан. Іде до кметів — шкодує, що йде, повернеться від кметів — нікого й нічого не хоче знати, окрім Каломели. Радіє, бачачи її потішеною, сміється, бачачи усміхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сісти з своєю Каломелою, як діждатися того часу, коли може бути з нею і тільки з нею. Серцем чує: одкрив її собі такою, як хотів, а може, й ліпшою, ніж сподівався.
Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужеві. Бо теж, як і він, упевнилася: що не день, то рідніший стає їй Заверган, і не лише в таїнстві слюбної ночі. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити її в суворому світі, мужа, що заступив собою вітця, матір, став єдиною твердю в житті і надією з надій. Через те он як сполохалася, почувши, що може покинути її. Бо що, справді, буде, коли покине? За поконами утигурів у відсутності хана володаркою землі, що належить роду-племені, стає жона його. А в кутригурів покони мало чим відрізняються від утигурських. Дуже можливо, що піде Заверган у похід і повелить їй, жоні своїй, правити стійбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона відає, що то є — правити, як повестися з усіма, аби відчували: над ними є надійний розум і тверда рука володарки?
— Не полишай мене, муже мій! — благала не тільки голосом, усім єством своїм і ще довірливіш тулилася до Завергана. — Я не те що довго, дня не зможу без тебе.
— Кажу ж, ми ще сперечаємося.
— Усе зроби, аби подолав кметів своїх і лишився. Хай потім… Хай колись, як приживуся у вашім роді та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе.
— Правда?
— Атож. Ти єдиний нині, на кого можу звіритися, за ким живу і збираюся жити. Не стане тебе — не буде в мене й захисту-опори.
— А кревні?
— Вони віддали мене тобі і тим відрізали від себе, сказали: «Віднині належиш іншому родові».
— Тоді я тим паче опиратимусь і перечитиму намірам кметів. Чуєш, утіхо моя, тим паче!
Мабуть, повірила, бо ще рвійніше ніж будь-коли, обняла Завергана і тим сказала Заверганові: «Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свідок тому: не пошкодуєш!»
Обіцянка та зробила твердішим у намірах та діяннях і Завергана. Вийшов другого дня перед кметів і сказав:
— Говорили доста. Настав час визначити, що вдіємо. Хай кожен встане і скаже.
Майже повен був: скажуть не те, що хоче, і не тому, що звикли діяти наперекір ханові, що забракло на старості літ глузду. Винні не звичка і не глузд, винна убогість, котру пустив за кутригурський стіл вітець його та й залишив гостею на довгі літа. А ще винен він, молодий хан кутригурів. Бо нічого іншого не вигадав по смерті вітця, зголосився, не помисливши, з кметями і пристав до поради кметів: земля кутригурська не може вже прогодувати всіх кутригурів, слід шукати іншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих і пошлімо їх у світи шукати іншу землю — ту, що позбавила б убогості, винагородила б статками і благодаттю.
Воно ніби й так: збіднів степ, не той, що був колись. До всього й літнє сонце смалить нещадно. Хай не щоліта, все ж доволі часто вигорають даровані землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комоней, корів, овець, ширяться пошесті і настає падь. Та ба, й посланці не потішили знахідками. Три літа ходили, вдаючи із себе калік перехожих, а виходили мало. «Ліпшої землі, як при Дунаї, — сказали, — немає, хане. То не земля — дар Неба. Одна біда: обсаджена вона. Коли хочемо сісти на ній, мусимо йти і брати силою або ж проситися в імператора в підсусідки. Він дозволить оселитися, коли візьмемо на себе повинність берегти обводи його імперії від вторгнення слов'ян».