— Як то?
— Спершу тільки Калегула потяли, всіх інших відпустили. А в путі, уже по цей бік гір, настигли і витнули до ноги. Лиш троє нас, що рятували зраненого Ікунімона, лишилося.
— То де ж син мій? Де Ікунімон?
— Не доправили, сконав від ран, і то невдовзі по січі. Сказав, аби ти не вірив, що то хтось інший вчинив татьбу, то — анти. Захотіли замести криваві сліди свої…
Й без того зігнутий уже літами та понурий надміру каган, здавалось, приплюскнув до місця, на якому возсідав тієї жахливої миті, й став схожий на зловіщого, що зирить із дупла. Воістину так: приплюскнув і заціпенів, слова не годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вість, отетеріло. Так до безтями перепуджено і так отетеріло, що уцілілі від погрому сольські самі перепудились до краю і стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали:
— На поміч! Каган помирає… На поміч мерщій!
Прибігли всі, хто міг допомогти чимось і кого привела всього лиш тривога чи цікавість, а Баян шукав очима одного — хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварів і далеко поза аварами привідцю турм, котрий, певен був, єдиний спроможний здійснити його волю — поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутніх у наметі. Коли ж він появився й нагледів, Баян поривається до нього, останню силу збирав в собі, аби звестися чи бодай повеліти: підійди, — збудився й поспішив на поклик.
— Що, Ясноликий?
— Анти… анти…
О Небо! Як мало залишилося від колись могутнього і грізного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубілими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силкується наблизити до себе і не може.
— Підійми всіх, — спромігся нарешті на слово. — Усіх, хто здатний тримати меча, і поведи на антів. Помстись за Ікунімона… Живим і мертвим — усім помстись!
Сказав — і спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. І за руку тримав, ніби домагався: «Чув, що повеліваю? І мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!»
Смерть та сталася в перше літо сьомого століття. Сусіди казали: «Це знаменно. З відходом невгамовного аварського привідці відійдуть у небуття такі часті і незрозумілі чвари між людом, що осів при Дунаї, перестане литися щедро пролита впродовж відшумілого в січах віку кров». А чи буде так, одні боги відають. Люд земний створений для ліпшого, йому завжди хочеться вірити: буде ліпше, аніж було, ніж зараз є.
Київ
1982-1984