А комонник близько вже. Ось-ось над'їде й оповістить: радійте, кутригури, воседля починається. Бо й без тих оповіщень бачили: валка з ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати того видива, заради якого зійшлися.
Хан їхав попереду, у супроводі воїв та кметів своїх, його обраниця — певно, в одному з численних повозів, що правилися слідом за комонниками. Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Заверган зійшов з огира й попростував до переднього повозу, до жінки клопоталися вже біля його нареченої. Пождав, доки поправлять на ній вбрання, утихомирять словом, і вже потім сказав усім, а найперше Каломелі:
— Хай наречену мою не бентежить те, що підемо між вогнів, — кивнув на багаття, що розгорялися вже й палахкотіли дужо. — Я буду поруч.
— Таких, як паша Каломелка, — заступилася старша з сестер, — вогонь не страшить. Вона у нас непорочна.
Дівчина нічого не сказала на те. Мовчки потупила збентежений хановим усміхом зір, мовчки й рушила, коли хан узяв її за руку й повелів іти.
Сестра правду сказала: їй немає чого страхатись вогню, охоронця роду Заверганового. Усім і кожному може заприсягти: нічого лихого не помишляє супроти того роду. Раз так сталося, що хан обрав її, а вітець повелів бути хановою, вона буде і в оселю, що назве він їхньою домівкою не понесе анічого порочного чи лиховісного. Йде неохоче — то правда, наперекір серцю — то так, та коли вже мусить іти, то йтиме такою, як мати породила. Тож пріч пішли страхи, негоже думати про них і брати на карб. Небом заприсягається: негоже! Ось тільки вгомонити себе не сила. Бо й таке може статися: сама не відає, що несе в Заверганову оселю. Є ж бо донькою чужого роду і чужих поконів. Що коли думає про себе одне, а насправді є іншою? Вогонь, яко охоронець ханової оселі, узрить те і не пропустить такої, духи ханового роду стануть супроти волі самого хана і передусім супроти неї. А стануть — спопелять.
Чомусь подумалося в останню мить: вороття немає і вороття не буде вже. Єдина надія на того, хто є тут володарем, а відтак і повелителем. Тож нічого не лишається як горнутися до нього й шукати захисту.
З боязні та непевності не бачила, як зустрічає її згромаджений по один і по другий бік вогненної путі люд. Знала: він є, бо завважила його тоді ще, як наближалася до стійбища, певна була, поїдає її очима, а пересвідчитись, що так і є, неспроможна: усе і всіх заслоняє вогонь та страх перед вогнем. Он як палахкотить він, та тягнеться до тіла, та норовить лизнути своїм гарячим язиком її й без того розпашіле тіло. Коли не помиляється це вже друге вогняне кільце поминула. А скільки є ще їх попереду, не спромоглася полічити, засліплена людом, що рябіє в очах, урочистостями, що наближалися. Тепер і поготів неспроможна. Ані волі, ані сили в тілі, ані пам'яті якоїсь. Коли б не хан і не його міцна рука, певно, упала б отут, між вогню, а то й пішла б, затуманена безвіллям, на вогонь.
Ще голосніше засурмили в роги, чути, як галасує мовчазний досі люд. Чим потішений він? Нею, її доброликістю[9]? А так. Погляди всіх і всякого прикуті до неї, усмішки, здравиці посилаються їй. Та й хан Заверган не знати який вдоволений. Хилить її, свою наречену, до себе і заспокоює:
— Не страхайся тепер. Ти пройшла крізь вогонь тебе вподобали духи нашого роду, а отже, вподобав і рід. Будь вільна серед вільних і достойна серед достойних. Єсть-бо віднині жоною ханові, а відтак і володаркою на кутригурах.
Землю давно затопила темінь, а ті, що прийшли до хана на воседля, знай трапезують при багатті, та вдаються до витівок, та регочуть, вдоволені з себе. Каломела трималася скільки могла. Сиділа за стилом і споглядала титі витівки. Коли ж надокучили з ними, а ніч зморила і зморила до краю, покликала сестру й шепнула їй:
— Я геть змаліла на силі[10]. Скажи ханові, аби дозволив уже піти до намету.
Заверган не перечив. Він був хмільний і менш за все зважав на свою обраницю. Більше був із родаками та содругами своїми. Одначе, коли Каломела почала виходити з-за столу, покликав сестру її й мовив щось утаємничено.
Котра з жінок — навіть коли вони зовсім младомладі ще — утримається, аби не поцікавитися, що приховує од неї муж. Не була винятком і Каломела. Сестра осміхнулась на те й відбулася жартом-відмовкою:
10
Маліти на силі — словосполучення, що дало згодом слово «мліти» (умаліти — умліти — мліти).